Глава перша. Бос.

    Мене завели у велику кімнату з декількома широкими столами. Їх я нарахувала приблизно сім. За деякими з них вже сиділи люди. Взагалі, кімната була схожа на тюремну їдальню, тільки більш темну, і без інших полонених в помаранчевих кофтах або кофтах з білими й чорними смугами. 

   Тут більше особливо нічого не було окрім тих столів. Хіба що у невелике віконце десь попереду видавали їжу тим, хто не взяв з собою.

   Мене посадили за один з столів. Один зі Знищувальників пішов принести трохи їжі, інші двоє сіли поряд зі мною. Я продовжувала оглядати кімнату довкола нас.

  Здавалось би, ми тільки вчора ворогували, а зараз я сиджу за одним зі столів, наче полонена. І коли вони встигли тут усе ось так облаштувати? Хоча, багатсько з нашої останньої битви пройшло. Майже три роки. Вони могли встигнути зробити ще багато чого, про що я не могла дізнатися.

   Я продовжувала сварити себе за те, що ось так швидко здалася. Що майже не намагалась проти них битися. У пам'яті зринув той момент, коли вони неочікувано напали на нас.

   Я бігла по широкій дорозі, щоб попередити інших про напад. Бо вони знову йшли на нас. Маска трохи спала з обличчя, тому я зупинилась лиш на одну секунду, щоб поправити її. Тоді відбувся удар. Мене «відключили», а потім забрали до себе.

    Коли я знову прийшла в себе, на мої руки надягли щось по типу наручників, і повели по коридору. Скільки б я не намагалась їх благати, вони не відповідали. Ніби в їх вухах було багато вати, яка не давала їм нормально нічого чути.

   Я ледь помітно здригнулась від думки, що мене тут можуть мучати. Що вони захочуть відняти в мене Ринок - єдине, що в мене залишилося після того, як переїхали ЧервонийПил і БагрянеНебо. Я не повинна була віддати їм свій Ринок. Бо він мені дуже дорогий.

   Цікаво, що скажуть і зроблять мої батьки, коли побачать, що я не прийшла додому після того, як пройшло декілька днів? Можливо, почнуть мене шукати. Або у гіршому випадку, нічого не зроблять, в чому я дуже сумніваюся.

    З тихим та коротким звякотом залізна тарілка стала переді мною. Усередині неї була якась каша. І на цьому дякую, я з самого ранку нічого не їла. Але я не поспішала брати і їсти її. Спочатку оглянула її. А то хто його знає, що в ній може бути. Ніби цілком нормальна, і можна спокійно їсти.

— Що зі мною буде? - Тихо запитала я, почав повільно їсти.

— Це буде вирішувати бос. - Відповів так само тихо Знищувальник, який приніс до цього їжу й сів навпроти мене.

— Це той, якого... - Хотіла було сказати я, але мене перебили.

— Ні, вже інший. Ти їж швидше, тебе чекати ніхто не буде. - Гаркнув різко Знищувальник, ніби його настрій дуже швидко змінився.

   Я почала їсти трохи швидше. В голові знову було багато думок, як і тоді, в перший день, коли я тут опинилась.

..

..

..

..

..

  Кабінет, якщо його можна було так назвати, був дуже задушливим. Здавалось, що його ніколи не провітрюють. Був стійкий запах різних книг, які стояли на полицях двох шаф, які стояли поряд з лівою стінкою. Вікно було одне, велике. Воно розмістилося позаду того, хто кинув на мене швидкий оцінюваний погляд, наче було питання не в тому, що зі мною будуть робити в майбутньому, а в тому, за кого мене видадуть заміж.

    Чоловік був одягнений у чорний костюм. Він був не схожий на той, який зазвичай носять люди з якихось великих компаній - чорна верхня одежа, під низом біла футболка або щось схоже, червоний галстук. Це було щось тільки схоже на подібний одяг. Щось, що не носять звичайні люди. По його зовнішньому вигляду можна було сказати, що він старше мене десь на два або три роки. Тобто, йому було зараз десь двадцять років - або трохи більше, - а мені тільки вісімнадцять.

   Ми довго мовчали, дивлячись один на одного і намагаючись по зовнішньому вигляду зрозуміти слабкості, щоб у майбутньому якщо що, вдарити по них. Ні я, ні він не говорили ні слова, чекаючи, доки хтось з нас почне розмову першим. Я боялась щось сказати. А то може, сказу щось не те, і мене одразу ранять. Або ще чого, вб'ють...

   Нарешті, чоловік почав першим:

— Що ж, мене звуть Рагнар. І я рад, що ми нарешті спіймали тебе. - Його голос був тихим, від того трохи лякаючим. - І ось нарешті ти в нас. Це добре. - Він посміхнувся кутками губ. І ця посмішка, яка не несла з собою нічого доброго, швидко зникла з його обличчя. - Тепер ти не втечеш від нас.

— А якщо все-таки спробую втекти? - Запитала різко я.

— Не зможеш. Поряд з тобою тепер обов'язково буде дві людини кожного разу, коли ти кудись будеш збиратися йти. У випадку, якщо ти спробуєш втекти, вони зупинять тебе.

    Ну чудово, мене тепер ще й вартувати будуть. Хоча, на що я ще розраховувала? Вони знають, що я вже одного разу втекла від них, і тепер будуть зі мною більш обережні.

— І що зі мною тут будуть робити? - Запитала знову я.

— Побачиш. - Спокійно відповів чоловік.

— Для чого я взагалі тут?

— Щоб віддати нам свій Ринок. Спитаєш, чому ми не можемо захопити владу над ним так просто? - Спитав Рагнар, коли я вже хотіла задати нове питання. - Все дуже просто. Бо куди ти, туди підуть і вони. Вони так просто не здадуться й будуть битися до останнього. Нам не потрібні побиті люди. А коли вони почують, що ти здалась, вони не будуть битися. Тому ти зараз тут.

— Чому ви не можете послати декількох своїх, щоб поширити плітки про те, що я здалася вам? - Трохи здивовано запитую. - Вас тут так багато, когось з вас обов'язково наші не запам'ятали.

— Я хочу доказати як їм, так і собі, що ти дійсно перестала боротися. І тоді, ми виведемо тебе на головну дорогу, ти покажеш усім, що сдалась.

— Цього ніколи не станеться. Я не збираюся програвати. Особливо такому, як ти.

   Біль пронизала мою щоку. Я стисла зуби й трохи заплющила очі, щоб не видати того, що я була застигнута зненацька цим ударом.

— Коли-небудь ти опустиш руки, перестанеш битися. - Прохрипів майже мені на ухо Рагнар, вставши з-за столу й підійшовши до мене. - Повір мені. У мене є багатсько способів, щоб тебе зламати.