Глава чотирнадцята. Пійманий.

   Знову погоня. За мною знову гоняться. Я не знаю, як саме вони змогли знайти мене, тому що за останній час я поки що не залишався на одному з місць, боясь, що мене можуть піймати. Добре, що вони не дісталися до моєї справжньої бази, не змогли знайти нормально її. Я певен, вони здогадалися, що в мене є місце, куди я ходжу більше, ніж зазвичай, а по інших місцях я це роблю, щоб не "наводити" їх на свій слід і не давати змоги знову ошукати те саме "особливе для мене місце. І я також певен, що вони шукали це місце, або принаймні намагалися це зробити.

     Судячи за всім, вони не змогли цього зробити, хоча дуже хотіли й сподівались це зробити. З-за цього вони почали активніше шукати мене і стали злими, як голодні собаки, які побачили вже тонучу у глибокому морі кістку. Можливо ця злість і дозволила їм нарешті вирватися на мої сліди, які я намагався сховати від них як тільки міг. Не знаю, що на цей раз дозволило їм так швидко зрозуміти, де я можу бувати частіше і шукати в тих місцях, але факт того, що їхні пошуки на цей раз вдачно дуже підняли їм настрій. Тому що вони нарешті вловлять того невловимого, за яким довгенько так полювали. Ну, майже невловимого.

   Мені знову пощастило, я знову мав при собі свій вірний велосипед. Але на цей раз мені завдяки ньому не вдалося врятуватися. Моїм переслідувачем знову був той старий, як і в той раз. Мені навіть здалося, що він побіг набагато швидше, ніж в минулий раз, коли побачив, що у нього є ще один шанс нарешті спіймати мене і не дати втекти. Мабуть, хоче помститися за той минулий раз і показати, як прикро йому тоді було, коли він не зміг мене впіймати.

    Коли я знову намагався швидко втекти від переслідувачів, на цей раз вже їхавши зранку по майже пустій та прямій дорозі, я наїхав на камінець достатьньо великий, щоб зупинити мене. І зрозуміла річ впав, не встигнувши якось зреагувати. Це була просто помилка - спробую заспокоїти себе і встати, при цьому намагаючись не піддатися паніці, - я просто не встиг помітити цього камінця.

     Чорт, я такий дурень. Не треба було сьогодні нікуди йти, можливо й моє нещастя тоді б обминуло мене, або проявилось якось по-іншому. Аж не віриться, що вже через декілька годин мої батьки дізнаються про мої "забавки" та будуть косо дивитися на мене та сидіти у відділку поліції, а потім мені призначать довгий домашній арешт. Як я міг так вляпатися після стількох спроб сховатися як від поліції, так і від дізнавшихся про все батьків.

   Той чоловік швидко надів на мої руки холодні наручники і посміхнувся здавалось, у всі тридцять два зуби від щастя та задоволення. У його очах не було ні однієї ознаки того, що він може пожаліти мене і відпустити навіть на цей раз, коли я у нього під носом. Ну все, це вже точно кінець. Бувайте мої пригоди, бувай ЧервонийПил. Сподіваюсь, ти будеш гарною заміною мені і не покинеш мої старання, яких я досягав два довгу роки.

-- Не хочеш сказати нічого перед тим, як ми поїдемо у відділок на розбірки? - Прошипів дід майже мені на вухо, яке було закрите капюшоном.

-- Я міг би допомогти вам. - Майже одразу бовкнув я, спочатку навіть не зрозумівши, що я сказав це насправді.

   Допомогти?... Що я зараз йому сказав?... Я запропонував допомогти ЇМ?! Обсидіане, куди ж їде твоє життя і дах разом з ним?! Дід здавалося, по злому посміхнувся ще більше. Довбаний мій язик, чому він спочатку каже, а вже потім дозволяє розуму подумати?!

-- І як же ти можеш нам допомогти?

-- Я знаю деякі місцевості набагато ліпше, ніж усі ваші працівники разом узяті. - Почав теревенити я, нарешті дозволивши говорити першому, що прийде мені у голову. - Якщо на одній з місій така допомога знадобиться, то ви з-за свого незнання можете шукати місяцями, якщо не роками. А так, якщо ви погодитесь, робота буде йти значно швидше.

     Поліцейський надовго задумався. Якщо не дивитися на мою "репутацію", пропозиція дуже добра і багато пошуків могло би вирішитися достатьньо швидко, при цьому не витрачаючи багато ресурсів та часу. Але з іншого боку ніхто не пристане на неї, знаючи, що довіра до мене дуже хитка і незрозуміло, чого можна від мене чекати. На місці цього діда я б теж засумнівався, якби переді мною лежав ось так на снігу парубок з маскою на обличчі, пропонуючи свою дуже "привабливу" допомогу. 

    Щоб підтвердити ще більше того, що я можу бути цьому дідові та його напарникам достатньо корисним, я додав:

-- Я знаю багато шляхів, які якщо оминути, можна набагато швидше прийти до бажаної вами цілі. - Я вирішив одразу казати йому "ви" і тому подібне, щоб спробувати хоч трохи вдертися йому в довіру і показати, що навіть у такого, як я, може бути повага до старших, як він. - Я певен, що дехто з ваших напарників чи працівників не знає ні одного з тих проходів, що знаю я. І повірте мені, якщо ви не приймете мою допомогу, ви багато чого загубите....

-- Добре. - Гаркнув дід, різко обірвавши мій поток слів, який як здавалося спочатку, неможливо було зупинити. - Хай чорт тебе забирає, але я згоден на твою пропозицію. Ти будеш "служити" нам як мінімум рік, щоб закрити свою погану репутацію хоча б серед таких, як я.

-- Я буду це робити, але за умови, якщо ви більше не будете мене ловити і не розповісте моїм батькам те, що я роблю. 

   Чоловік повільно кивнув, явно вже очікуючи, що у моєї пропозиції повинне бути продовження. Ну а що він хотів від мене ще почути? "Дайте мені вже зараз моє перше завдання!" Чи що? Ні, може, якщо б не ситуація зараз, так і сказав. Але знання моїх батьків про те, що я роблю щось "незаконне" для них за їх же спинам не обов'язково. 

-- Мені прямо зараз можна йти й виконувати своє перше завдання? - Запитав я, гадаючи, що цей чоловік на це відповість.

-- Де я можу знайти тебе завтра десь о третій годині дню?

..

..

..

..

..

-- І ти дійсно вирішив їм допомагати?! - Вигукнула ЧервоноПил, знову поправляючи свою маску на обличчі. - Я звісно нічого не маю проти, але ти певен у тому, що це не дуже ризиковано і тебе там не зможуть вбити?