Глава тринадцята. Льодова гірка.

   Сьогодні мама на одній з перерв попросила мене після школи сходити до дідуся, забрати три, або навіть чотири банки меду. Мед мені дуже подобається. Тому навіть не дивлячись на те, що я втомлена після школи, не дивлячись на те, що сьогодні п'ятниця і зазвичай у такий день я приходжу додому дуже швидко, я погодилася піти. Заради аж трьох або навіть чотирьох, якщо пощастить, великих банок меду я згодна змінити свої "традиції".

   Поправивши одну з товстих лямок свого рюкзаку і вже по звичці озирнувшись та подивившись, чи закрила я його - ніяк не відкараскаюся від майже постійного відчуття, що він не зачинен, - я швидко виходжу зі школи. Думки про те, що вже ввечері, коли прийду, то зможу поїсти кисломолочний сир з медом, легенько дурманять голову. Я давно вже мріяла про це, трохи більше півроку. В голові зринає згадка смаку цієї трохи густої, інколи прозорої рідини.

    Швидко переходжу дорогу, коли горить зелене світло і машини по обох боках нарешті зупиняються, пропускаючи мене і ще декількох пішоходів. Пройшовши по ще одній вулиці, минула невеличкий дитячий майданчик, де весело бавилися малі діти, а їй батьки слідкували за ними, окупувавши майже усі лавочки. Інколи мені здається, що не батьки "вигулюють" своїх дітей, а діти своїх батьків. Тому що інколи на майданчиках буває на одну дитину тва чи три дорослих.

   Щастить їм. Вони майже не знають ніяких бід і проблем. Погрався, поспав, поїв, знову трохи поспав, ще раз поспав і так декілька разів на тиждень. Може, колись батьки навіть у парк відведіть і на якихось атракціонах дозволять "погойдатися". Не життя а цілий рай, нічого не скажеш. Хотілось би й мені подібним життям жити, але той момент, щоб це робити вже давно пройшов, тому нічого не вийде.

   Пройшовши ще одну дорогу, коли загорілося зелене світло, я нарешті опинилася біля будинку, до якого йшла. Йти звісно до нього довгенько, особливо коли ти йдеш з дому, але то нічого. Схудну трохи, та ще й з медом буду. Подзвонивши дідусю по домофону, якому мабуть було більше, ніж моїм батькам разом узятих і сказавши, що я чекаю коли він мені нарешті відкриє, стала чекати.

     Дідок не змусив довго чекати і вже через декілька секунд я йшла на восьмий поверх по сходах з-за того, що не працював ліфт. Нажаль, тут він один. Тому що якби ліфтів було двоє, як у нас в домі, тоді як на мене, було б трохи легше. Один не працює, а інший якраз навпаки. Але він тут один і чомусь зламався якраз у п'ятницю, коли здавалось би, не повинно нічого піти не так, як потрібно. 

    Щось мені у п'ятниці почало не дуже щастити. То світло вимкнуть, то телефон у школі як на зло розрядиться. Ось тепер ще й ліфт у домі дідуся не працює. Що ж, годі нити. Принаймні, у цьому всьому є хтось трохи чогось непоганого, за що треба трохи потерпіти нещастя.

..

..

..

..

..

-- Як справи у школі? - Запитав дідусь лагідним голосом, коли я сіла трохи посидіти, а потім забрати мед і піти нарешті додому.

-- Все добре. Правда моя єдина подруга вирішила перейти у іншу школу з-за своїх однокласників. Ну, точніше... Ееее... Вона вже повинна була це зробити, тому що коли вона запитала, чи можемо ми в останній раз зустрітися перед цим і коли ми це зробили у якомусь кафе.... Еее.... Точніше вона можливо це вже зробила...

-- Ну я зрозумів. - Дідусь подивився кудись у вікно. Він деякий час про щось думав, а потім знову подивився на мене і мовив, глибоко вдихнувши: - Не сумуй з-за цього. Може, колись ти знайдеш собі нових друзів, яких тоді буде ще більше, ніж зараз. 

-- Я знаю і сама інколи собі про це кажу. Але на душі все одно коти шкрябають і тоненький голосок пищить про те, що треба знову спробувати її повернути та не втрачати надії.

-- Я знаю, як важко відпустити ту людину, з якою ти мав довгу дружбу. - Дідусь знову глибоко вдихнув, нарешті дозволяючи далеким спогадам заповнити його голову. - Сам колись мав одного ліпшого друга, з яким гуляли після школи або на канікулах майже увесь час. Моя мати мене ще тоді сварила, що я не роблю уроків, а майже увесь свій вільний час проводжу на вулиці. Але потім, коли ми трохи виросли, ми дуже сильно посварилися. Ще через деякий час я дізнався, що цей друг встряг як то кажется не в ту компанію, повлазив у довги та його за один такий довг вбили однієї ночі. І я тоді ще подумав, що доля нас посварила, щоб мене "уберегти".

-- Тобто ти хочеш сказати, що і вона теж...

-- Ні, зовсім ні. Я мав на увазі, що інколи усе може робитися так би мовити спеціально, щоб у когось з нас не сталося такої ось біди, як у мого дуже давнього друга. Тому спробуй відпустити свою подругу, може так і справді буде більш потрібно, добре?

-- Добре, спробую... - Я трохи посиділа, думаючи ні про що і через декілька секунд нарешті змогла нормально посміхнутись. - Дякую за підтримку та пораду, їх мені не вистачало.

-- Добренько. Підеш вже додому чи посидиш ще?

-- Не хочу нав'язуватися, тому піду.

   Я забрала банки і пішла додому. Небо вже давно потемніло, погрузивши усе в напівтемряву. Вже скоро засвітять ліхтарі та моя бабуся, повертаючись з магазину, буде скаржитися на те, що ці самі ліхтарі світять тільки тоді, коли проїжджає якась машина. А "звичайні" люди не можуть нормально побачити дорогу під ногами. Кумедна ця бабуся. Але дуже добра й мила.

    Знову трохи невчасно пішов невеличкий сніг, тихо падаючи на землю. Я й не помітила, як небо закрили снігові хмари. Якась я сьогодні трохи розсіяна з самого ранку. Досі не можу зрозуміти, з-за цього це зі мною відбувається. Сам сніг під моїми ногами, коли я роблю все нові й нові кроки хрускотить так, ніби я вбиваю його або роблю щось дуже погане, хоча насправді нічого з ним я не роблю. Це трохи відволікає мене від думок.

   Ось невелика гірка, не якій якийсь то добрий дядька зробив "пристройку" зі снігу та облив її водою, щоб швидше замерзла. Біля неї внизу знаходиться дві теж зроблені зі снігу і политі водою "стінки" - одна трохи менше половини одного поверху будинку, а інша як на мій погляд ще трохи менша. Усі ці споруди облиті водою не тільки для того, щоб їх важко було зламати дітям. А ще й для того, щоб на них гарно ковзали спеціальні "тарілки".