Глава дванадцята. Перший похід.

-- І так. - Повчально  й спокійно мовив я, уявляючи у своїй фантазії себе як справжнього й натурального вчителя. Переді мною зараз на лавочці сиділа Оля, а точніше ЧервоноПил. Вона зацікавлено слухала мене, при цьому інколи поправляючи свою майже постійно сковзаючу маску, її очі слідкували за тим, як я ходив туди сюди, інколи роздумуючи над тими чи іншими речами. - Зараз підемо до колій. Не хвилюйся, - з поспіхом, ніби виправдовуючись мовив я, побачивши у очах дівчини неспокій після моїх слів, - потяги там ну дууууууууууууже рідко їздять. Я там бував вже достатньо багато і ніколи ще тоді не проїзджало потягів.

-- А на що ми повинні там подивитися? - З якимось легким недовір'ям запитала ЧервоноПил, трохи закривши очі, але все одно продовжуючи слідкувати за мною. -- Ну, якісь там "особливості" є, які змогли мене хоч якось зацікавити?

   Мта, мабуть, я трохи поспішив з рішенням запропонувати їй стати схожою на мене. Мабуть, зараз я цією дією обрік себе на доволі довгі часи постійних запитань, недовіри й легкого призирства зі сторони ЧервонийПил. А також інколи погроз про те, що якщо їй щось не сподобається, вона усе розповість батькам і поліції.

-- Що ж. По перше, коли я зранку ходив по коліях, щоб дібратися до АТБ у трохи іншому вигляді... Ну, ти розумієш, у якому саме, то тоді я бачив там, що туди відвезли якийсь вагон. По друге там є велика, але не багатоповерхова - а скоріше навпаки, одно чи двоповерхова, - будівля, у яку я ще не зміг ніяк попасти, хоча дуже кортить.

-- Добре... - Простягнула повільно Оля, неначе продовжувала не довіряти мені. - Але якщо це буде якась підла підстава, я розповім про тебе спочатку батькам, а потім вже поліції.

-- Мене вже намагалася ця твоя поліція два рази спіймати. - Гмикнув я, не в силах стримати у голосі легкі нотки сміху над тим, що дитина п'ятнадцяти років змогла втекти від декількох вже дорослих чоловіків аж два рази і що можливо хтось зверху з-за цього вже значно бомбить. - Безрезультатно, в них нічого не вийшло і не вийде. Ніхто так і не зміг мене вловити. Тому якщо поскаржишся у поліцію, вони уж точно не допоможуть, тому що на цей раз я вже буду чекати від них "нападу". Добре, може пішли вже туди, куди я пропонував тобі?

-- Пішли.

..

..

..

..

..

   І справді. Завезли один єдиний вагон, який ще ніхто нормально не зміг обдивитися окрім звісна річ, нас двох. Оля зря так переживала через те, що я можу підвести її і вдарити у спину ножем, доки вона не буде цього бачити, хоч я цього й не збирався робити ні з ким. Навіть з нею. Все таки вбивати людей, це не моє уж точно, розумію, що це погано і що нічого доброго з цього ніколи не вийде. Також особливо не горю бажанням аж брати такий сильний гріх на душу, як вбивство і потрапити до аду за це, коли й сам на старості помру.

-- Якийсь він не цікавий. - Тихо мовив я, щоб ніхто зайвий не почув. - Я якось уявляв нашу невеличку "пригоду" біля нього трохи цікавішою. 

-- Згодна. - Підтвердила також тихо ЧервонийПил, підійшовши до мене. - Пішли подивимося, що взагалі знаходиться у тій будівлі, куди ти пропонував зайти, щоб хоча би зрозуміти, що нас там може взагалі чекати?

-- Добре. - Погодився я, розуміючи, що я вже трішки бачив його зсередини, тому що вже двічі заглядав туди колись, коли був час.

   Обоє відійшли від не такого вже й цікавого, як я гадав раніше вагона і підійшли до стіни, де виднілась широка прогалина, через яку ми вільно могли подивитися, що відбувається за стіною і навіть трохи засунути туди голови. Металевий дах явно свідчив про те, що дощі на цю будівлю падають частіше й більше, ніж деінде, дому солоній волі треба без перешкод спускатися на землю.

-- Але як нам туди забратися? - Знову запитала ЧервоноПил, не бачачи трохи сухих гілок, якщо їх так можна назвати, дикого винограду.

   Я швидко взяв декілька таких більш менш надійних гілок і почав обмотувати їми своє тіло, щоб надалі вони тримали мене для більшої безпеки. Я звісно завжди довіряю своєму тілу і реакції, але безпека завжди вища моєї довіри у таких випадках. Вони інколи тихо хрускотіли й стогнали, коли я потихеньку обмотував їми місце між грудьми й животом, але не рвалися, як я спочатку як завжди подумав.

-- Ти що робиш?! - Тихо прошипіла крізь майже повністю зімкнені зуби Оля, а я не піддаючись її трохи злому тонові, продовжував.

-- Вчись, доки я живий. Хто тебе потім вчити цьому усьому буде? - Закріплюючи і нав'язуючи по можливості на декілька вузлів, щоб ефект був майже гарантованим, мовив я. - Заходи безпеки і одночасно з цим невеличка допомога лізти вверх - не важливо, така чи якась інша, - завжди не будуть зайвими, запам'ятай це. Якщо бачиш щось, що буде гарантувати тобі трохи більше беспеки, то тоді відривай це з руками, щоб хоч трохи захистити себе.

   Нарешті закінчивши, я швидко ступив на один з каменів і положив спочатку одну, потім іншу руку на шоршаву поверхню, яка свідчила про те, що якщо підтягнутися, то можна нарешті побачити, що усередині будівлі. Різко відштовхнувся ногою від того нещасного каменя і так же різко й швидко підтягнувся до тієї смуги простору. Влаштувавшись більш зручно, подивився на ЧервонийПил, яка не вдупляла, що його зараз відбулося.

-- Зроби так, як зробив я і лізь до мене. Ти ж хотіла спочатку побачити, що тут усередині.

   Дівчина, у глазах якої загорілася невпевненість і ще більше незрозумілості, підійшла і стала намагатися зробити усе так, як робив це я. У неї це вийшло десь з п'ятої спроби і так собі, тому мені довелося "пуститися" і допомогти їй. Після цього ми вже разом "здійнялися", щоб б заглянути всередину загадкової будівлі, в яку можливо потім поліземо, якщо будемо вважати, що це достатньо безпечно.

   Було багато старих і нікому давно вже не потрібних речей. У деяких місцях були невеличкі купки сміття, які здавалося, тільки підходили інтер'єру. Деякі стіни були розмальовані, але було не схоже на те, що це зробив якийсь підліток, зазвичай роблячий щось подібне. Малюнки були великими і схожі на якісь написи на англійській мові, які поки що нормально розібрати було неможливо з-за того, що неможливо нормально розгледіти за незрозумілими речами.