Глава одинадцята. Зустріч з дівчиною

   Карі очі пильно вдивляються в моє обличчя, закрите маскою, дивлюся у них у відповідь. Не дуже люблю, коли на мене дивляться впритул і зараз намагаюся погляд дівчини прив'язати до свого,щоб вона - я певен у цьому, - знову не почала роздивлятися мене, доки я цього не бачу. І зараз, мабуть, вже вдруге я дякую богам, які тільки існують за те, що зараз на моєму обличчі маска, закриваюча його. Дівчина, якби не маска, можливо ще при нашій першій зустрічі мовила:"фу, урод!" і пішла намагатися сама знайти дорогу додому, почав вважати, що й сама зможе знайти без такого негарного супутника, як я. 

   Хмари як завжди затуляли небо, не даючи лагідним і інколи навіть трохи нестерпним промінням сонця нормально зігріти землю і розтопити майже увесь сніг та лід на ній. Зараз же передостанній жалібно хрускотів і стогнав під нашими ногами, коли ми нарешті перебігли через дорогу і опинилися на майданчику. Та й добре воно мабуть, люблю таку безсонячну погоду навіть не дивлячись на те, що зазвичай по такій погоді стає холодно. Мені завжди подобалася холодна погода навіть влітку. Тоді можна не думати про те, що на вулиці жарко і вільно гуляти по майданчиках і усюди, де тільки буде бажання гуляти й тусити.

-- Чому ти вирішив обрати саме це місце? - Запитала Оля, ім'я якої я дізнався зовсім недавно, коли ми вже вдруге зустрілися.

-- Не знаю якщо чесно. - Мовив і подумки додав, що все ж таки декілька причин на це було. - Тут зазвичай дуже тихо і майже ніколи ніхто не заважає. Може, тому я його обрав.

   Швидко взбираюся на верх металевої лазалки, яка подобалася мені ще з дитинства, коли ми з батьками приходили сюди декілька разів влітку. Руки й ноги неначе самі підіймають мене вгору до бажаного місця з гарним краєвидом, де можна посидіти нам з Олею удвох. Вони неначе згадали давні часи, коли я бавився тут і майже по всьому майданчику зі своїми декількома друзями. Тоді їх було в мене значно більше, а зараз я не знаю, хто де є. Та й номерів їхніх, щоб або написати або просто подзвонити у мене як на усе погане нема - тоді телефонів ні в кого з нас ще не було і обмінятися номерами зрозуміла річ ніхто з нас у той час не зміг. Ех, багато часу вже з того веселого часу пройшло...

   Оля деякий час спостерігала за мною і коли я "запросив" її до себе помахом руки, поступово почала теж залазити. Я допомагав інколи їй, коли це було потрібно, у іншому разі вона, як вперта ослиця, намагалася залізти сама, не звертаючи на мої питання про допомогу.

-- А все ж таки... - На секунду зупинившись і повиснувши, вона декілька секунд відхекувалась і намагалась зрозуміти, куди далі їй треба буде лізти, щоб зібратися до мене. - Чому ти носиш цю свою дивну маску? Хтось тебе змушує це робити?

-- Обставини були деякі це зробити. Та й до того ж, мені вже потихеньку почало подобатися ось так ховати своє обличчя.

   Дівчина нарешті долізла до мене і сіла поряд, дивлячись уперед. Цей краєвид, який перед нами зараз відкривався, був для неї чимось новим. Вона напевно або ще ніколи нічого подібного не бачила, або бачила, але дуже давно. Я повагом подивився на неї і тихо запитав:

-- Подобається? -- Голос як завжди зробила трішки тихішим маска, але дівчина все одно почула моє тихе запитання.

-- Так, дуже подобається... В Карпатах такого я ніколи не могла побачити... - Вона на секунду подивилася на мене, а потім знову подивилася на краєвид попереду нас. Ще якогось "шарму" цій красу додавали сірі хмари, які десь біля обрію поступово ставали чорними і свідчили про наближення вечора і його вечірньої темряви. - Може звісно, я жила трішки не у тому районі, щоб таке бачити, але все ж таки я таке бачила тільки на картинках у інтернеті...

   У очах Олі засвітилося одразу декілька сильних емоцій і почуттів, які дівчина відчувала від разу в раз, коли вдивлялася у гарну картину попереду себе, якої ще ніколи не бачила крім інтернетних фото. Вони сильними потоками повітря літали туди сюди, не розриваючи дівчину, а навпаки, роблячи з цього приємні враження і спогади на майбутнє. Вона відчувала одночасно радість, легке хвилювання від того, що колись це усе може закінчитися, насолоду і спокій, якого вона ще ніколи в житті не могла нормально відчувати.

   А моє сердце потихеньку почало гупати все швидше і швидше. Руки на диво трохи навіть взмокріли від сильного почуття. Ось він, той момент, коли мені треба витягнути Олю з її мрійливих думок і намагань запам'ятати усі деталі і скажу те питання, яке готував ще з вчорашньої ночі, коли не міг нормально й довгенько так заснути. Права рука простягнулася до куртки, трішки розкрила одну з "защібок" моєї куртки, які міцно тримали її і не давали відкрити моє тіло такому собі холоду цієї зими і нащупала там потрібний предмет. Головне, щоб дівчина до того, як я поступово підведу її до суті нашої з нею розмови не побачила того, що я збираюся їй віддати. Будь ласка, зроби усе так, як ти планував це у своїй голові учора вже багато разів!...

-- Знаєш... - Знову тихо мовив я і знову подивився на дівчину. Оля запитально подивилася на мене у відповідь. - Якщо б ти могла... - На секунду збиваюся, згадуючи, що зараз мені потрібно грати роль серйозної людини, яка не має права на помилку навіть у своїх словах і інтонації. Набираю повні груди повітря, заспокоюючись. Відчуваю, як сердце разом зі мною потихеньку заспокоюється. Ну, такі відчуття мене влаштовують. - Точніше якщо б ти хотіла приєднатися до мене і стати майже такою ж, як я, то тоді б ми разом могли побачити ще багато, - махнув головою на пейзаж перед нами, - усього такого. І не тільки.

   Дівчина декілька секунд просто дивитися на мене, не проявляючи ні однієї емоції, навіть не дає мені можливості якось відчути на рівні підсвідомості, що вона може далі мені сказати чи яку емоцію на усе це пред'явити. Навіть у очах нема того доброзичливого й милого відблиску, який я бачив до цього. Про що вона зараз думає? Ідіот. Не треба було їй цього пропонувати. Може, в тебе б з'явилася нарешті подруга. Ідіот. Ідіот! Тупий, тупоголовий і нездарний ІДИОТ!