Глава десята. Прощання з подругою.

-- Ну ось нарешті ми змогли з тобою зробити останні дружні посиденьки. - Усміхнулась якось сумно Катя, як тільки ми сіли за незайнятий стіл під вікном.

   Подруга неначе й сама не хотіла промовляти через декілька хвилин, коли почнемо їсти "починаючи завтра ранку я починаю усе з чистого аркуша і ми з тобою більше не будемо подругами", але розуміла, що так буде для неї краще. Я вже не намагалася вмовити її залишитися хоча б у моєму класі. Все одно навіть там би її однокласники дістали, навіть якщо ми з нею разом на перервах по поверхах туди сюди "гуляли". Вже серце потихеньку так гучно й швидко не гупало, ніби й воно саме відпускало Катю, намагаючись при цьому мене заспокоїти. Я намагалася не нагадувати собі усі ті розмови і віртуальні "пригоди", намагаючись притупляии як спогади, так і свої емоції.

-- Яких до цього ніколи не було і після цього теж ніколи не буде. - Сумно мовила я, ледь ледь змусивши себе видавити з себе сумну усмішну, яка через дві - три секунди зникла.

-- Все ж таки трішки сумно йти з цієї школи і отак просто забувати тебе. - Тихо мовила Катя, поклавши руки на холодний рівний стіл. - Все ж таки вже стільки дружимо. - Вона ніяково розвела руками і знову зімкнула їх у щільному капкані. - Але все ж таки, іншого виходу поки що нема.

-- Але все ж таки, чому саме ти хочеш забути разом з цією школою і мене?

-- А хіба тобі це досі ще не зрозуміло? - Катя подивилася на мене сумними очима, у яких на секунду промайнуло щось по типу сміху, що я й досі нічого не змогла нормально зрозуміти. - Я хочу забути усе, що мене пов'язувало з цією школою і ти не є якимось виключенням. Уж пробач. Якщо мені треба забути щось погане, то тільки таким чином.

-- Я розумію, не треба вибачатися. У кожного подолання якихось моральних перешкод своє і судити тебе за це було б просто тупо. Якщо б я зробила це зараз або коли небудь іншого разу, коли дізналася від тебе новину про зміну школи, я була б не дуже гарною подругою.

-- Це точно. Якщо б зараз на моєму місці була ти, а не я,, я зробила також, як і ти.

   Обидві подивилися кудись за вікно, не знаючи, про що далі розповідати. Утворилася довгенька пауза, ніхто з нас не насмілювався казати щось нове. Мабуть обидві гадали, що теми для останньої розмови прийдуть якось самі по ситуації і що особливо придумувати нічого не треба буде. Принаймні, кажу так тільки про себе. Я так давно вже якщо чесно говорити роблю - пускаю усе на самоплив і також через деякий час пливу за подібною течією. Майже усі такі течії призводили до палких розмов про щось і ні про що одночасно.

   Ось майже непомітно на достатьньо великій швидкості проїхала ще одна машина темно червоного кольору. Ледь ледь змогла роздивитися її колір. Її водій явно кудись поспішає, тому що якби не якась термінова ситуація у його житті - не гнав би так. Головне, щоб нікого не вбив на своєму шляху, не встигнувши натиснути на гальма, коли побачить червоне світло на світлофорі. Пх, а потім ще й дивуються, звідки стільки  аварій та жертв на дорогах робиться. Он, такі гонщики майже постійно їх роблять і створюють хаос на дорогах. А також ті, хто сідає п'яним за руль.

-- Ось ваш заказ. - Мовила привітна офіціантка і поставила на "нашому" піцу, яку ми заказували, а також два лате.

   Ми подякували і також у повній тиші - не рахуючи таких же самих "покупців", які намагалися тихо розмовляти між собою, неначе теж боячись порушити мовчання між нами. Ми почали майже тихо їсти й пити, неначе якісь незнайомі люди, які вирішили розділити свій обід разом, щоб обом сторонам коштувало достатьньо мало купити подібну піцу. Страва була запашна і ще тепла, що свідчить про те, що її майже тільки тільки приготували.

   Повільно з'івши один шматочок синої піци, глибоко вдихнула, також взявши трохи випивши свого гарячого напою. Він трохи але від того приємно після холоду на вулиці обпік мені горло і рот. Трохи зжалася від того, що все таки стало нестерпно і одночасно з цим трохи приємно. А ні. Нестерпність все ж таки перемогла приємність...

-- Мда... - Тихо мовила Катя, теж трохи випивши своєї такої теплої і майже гарячої, як у мене самої кави. - Не такою я собі уявляла учора нашу останню розмову і зустріч, коли ти запитала, де ми зустрічаємось і о котрій.

-- Я теж якщо чесно. - Я оперла свою щоку о руку, яку у свою чергу оперла о ніби то дерев'яний стіл. - Якось думала, що все буде трішки веселіше, а насправді, виявилось отаким... Трішки сумним. Може... - Мабуть в останній раз питаю з надією у голосі. - Все ж таки потім інколи будемо ролити?

-- А давай. Я не проти. Все одно не впевнена, що мені у новій школі буде аж так весело. Тому можна й залишити, принаймні на деякий час.

-- Якщо передумаєш зі мною розмовляти уж на сто процентів, повідомиш, добре?

-- Добре.

   Далі ми їли більш весело. Я й не помітила, як пройшов час, коли ми вже поїли і нарешті пішли по своїх домівках. Я навіть не помітила того, як холод навіть попри те, що вже скоро буде кінець зими, почав знову мені докучати. Хоча зазвичай я подумки скаржилася, що він заважає відлітати кудись думками у свої мрії. Я взагалі майже нічого не помічала довкруж себе, коли йшла додому.

   Вже там я нарешті отямилася, відчувши приємне домашнє тепло. Ще ніхто з батьків не прийшов зі своєї роботи, тому можна зараз трохи побайдикувати, а вже потім робити свої уроки. Просто кайф. Зайшовши до своєї кімнати і не зачинивши двері - тому що від кого мені зараз ховатися? - я перевдяглася у все домашнє і швидко розібрала свій рюкзак від зайвих предметів. Все ж таки це "базові" дії, тому їми я намагаюсь не нехтувати, щоб потім не прилетіло. 

  Їсти поки що не хотілося. Та й не дивно, з подругою майже недавно поїли піци. Воно поки що й не повинно бути голодно. 

   Діставши з карману своєї зимової куртки телефон, який я ще не встигла дістати, тому що була до цього часу трішки зайнята, я почала думати, що зараз зробити - подивитися ютуб чи у щось пограти? Геймер з мене такий собі, та й зараз грати поки що ні во що особливо не хочеться, настрою нема. Та й деякі ігри мені настрій можуть ще більше зіпсувати. Тому обираю зараз подивитися ютуб.