Глава восьма. Розмова після фізкультури.

    Сиджу на лавочці у спортивній залі і дивлюся, як майже усі мої однокласники страждають з-за врап на фізкультурі. Деяким пощастило заболіти у цей час і коли вони вже будуть виходити з "карантину", вони будуть мати вибір - або не йти на фізкультуру деякий час, або по чесному йти на ней. Пощастило й тим, хто не може займатися, але у школу ходити може. Наприклад мені теж пощастило. Коли я йшла до школи, то випадково невдало впала на лід і підвернула  ногу. Здавалось би, як саме це можна зробити, якщо таких випадків майже не було? Ну, отака я невезуча людина, що вже зробиш. А може й везуча. Поскаржилася фізручці, що болить нога і вона дозволила мені не займатися.

   Ви не подумайте, що я постійно усім жаліюся. На це було дві причини. По-перше, мені дійсно боляче і я якось змогла дошкандибати до школи, тому що повертатися додому вже було все одно марно, тому що школа була набагато ближче. І по-друге завдяки цьому я змогла прогуляти фізру, яку я не дуже люблю з-за того, що деякі мої однокласники можуть почати знову насміхатися наді мною з-за моєї ваги та обличчя. Не скажу, що я прям товста і в двері вже не влажу. Так, в мене є живіт, але він не настільки великий, як про нього кажуть мої однокласники. А обличчя... Сама бачу, не гарне.

   Майже поряд зі мною сидить дві мої однокласниці, які про щось перещіптуються і їм також пощастило не займатися на фізкультурі. Одна з них тримає у лівій руці свій телефон темного кольору, шукаючи підходящий момент, коли вчителька відвернеться, щоб трішки посидіти у ньому, доки ніхто крім її подруги не побачить цього. Ну і я теж це побачу, тому що в мене тут таке місце, що я можу багато що бачити у великому спортивному залі. У нас їх просто дво. Один малий і коли в ньому довго займатися і не відчиняти вікон, буде дуже спекотно і повітря ніби застигне на одному місці. А цей, де ми зараз, достатньо просторий, але з-за цього трохи холодний. Він настільки просторий, що тут може займатися десь три класи. Може навіть чотири, або п'ять...

   Інстинктивно притискаю "хвору" ногу до лавки, на якій зараз сиджу, коли поряд з нами пробігає декілька однокласників, ніби ховаючи її, щоб вчасно захистити від них. Бачу, як однокласниці дивляться на цих однокласників і дивлячись на деяких хлопців, у них загоряються очі якимись незрозумілими для мене емоціями, які я ще ніколи не відчувала. Кохання? Бажання бути з тими хлопцями, яких вони кохають і зустрічатися з ними? Чому я не можу відчувати подібного, дивлячись на когось з них? Може, тому, що кожен з них змушує мене не так часто показувати усім моє лице і не дивитись комусь у очі, боячись, що там побачу відблиски сміху над моїм обличчям? 

    Дзвонить рятівний шкільний дзвінок на перерву і школярі, у яких зараз або повинна бути фізкультура або вона вже була цього уроку йдуть у роздягальню. Я видихаю, розуміючи, що не зря віднесла свій рюкзак у роздягальню, як це зробили навіть мої дві однокласниці, яким також пощастило не ходити на фізкультуру і зараз які йдуть їх забирати. Легенько на декілька секунд притискаю рюкзак до себе і риюсь у його малому кармані, шукаючи свій телефон. Серце потихеньку починає битися швидше, коли я не можу знайти його. Вологі серветки ще з минулого, а то й позаминулого навчального року. Сухі серветки. Якийсь то невеличкий пакетик, який взявся незрозуміло звідки. Листок з "романом" мого друга, який зберігся ще з шостого класу і який мені колись передав той самий ліпший але минулий друг, боячись, що його твори можуть побачити батьки й насварити... Ось він, знайшовся нарешті!

   Одягаю набитий зошитами й книгами рюкзак на плечі, від чого доводиться їх трохи опустити, щоб вже в який раз швидко звикнути до його ваги і більше не звертати на неї особливої уваги. Телефон легенько стискаю у руці і через декілька секунд, коли я одна з перших вийшла з великого залу, ввімкнула його і подивилась на час. Зовсім скоро вже почнеться останній урок і можна буде йти нарешті додому, як про це мріяли усі школярі ще з самого ранку. У животі тихо забурчало, нагадуючи, що сьогодні я не встигла поснідати і в школу не взяла перекусу, тому що трішки проспала, але на перший урок не запізнилася. Подумки обіцяю собі, що коли прийду додому, обов'язково на завтра зроблю перекус, якщо знову прокинуся трішки пізніше.

   Хтось легенько стукає по моєму рюкзаку і серце здається, пропускає один удар. Катя. Обертаюсь на подругу і посміхаючись, одразу запитую, сподіваючись, що вона передумала:

-- Ти все ще не передумала? - У голосі читається радість від того, що я знову її бачу і сподівання на те, що мені хоча б на половину вдастся вмовити свою подругу. Тобто хоча б вмовити залишитися подругами, а не починати усе з чистого аркуша, як і планувалося раніше.

-- Ні. І завтра я вже мабуть буду йти у нову школу. Тому сьогодні я хотіла сказати "бувай", якщо так звісно станеться.

   Від цих слів захотілося і завити і заплакати одночасно, неначе мати вовчиця, яка загубила свою дитину, піднявши голову до гори. Хотілося рвати на собі волосся і зробити усе, щоб Катя хоча б залишилась моєю подругою, а не забула мене, як планувала до цього. Згадую наші віртуальні "пригоди", коли ми створювали собі персонажів і виконували за них різні дії у чаті Viber. Особливо запам'яталась та дуже довга рольова гра, коли нас було четверо. Тоді були я, Катя, Аня й Вадим. Це була дуже довга рольова гра, де ми ролили на усі темі, які тільки можна й неможна. Тоді було літо і ми ось так ролили аж до двох, а то й до трьох ночі. Було дуже класно і від цього спогаду в мене сердце защімило ще сильніше, ніж до цього. Як вона може залишити цей спогад і піти далі, якщо з нами і нашими персонажами тоді таке відбувалося?! Як вона може просто взяти забути усю нашу дружбу?!

    Вчасно стримую себе, щоб не почати плакати, нагадавши, що поряд зі мною є люди, які тільки й чекають на те, щоб я заплакала. Ніхто ніколи не бачив з них, як я плачу привселюдно. Точніше, мало хто з них колись бачив десь у другому класі, як я плакала, але вони вже мабуть про це давно встигли забути. А я бачила, як багато хто з них плакав. Глибоко вдихаю, відчуваючи, як мої груди поступово наповнюються повітрям і поступово заспокоюю себе, розуміючи тільки одне. Все. Я більше нічим не можу їй зарадити і ніяк не можу її тут стримати. Тепер я стала безпорадною у цій ситуації і її треба просто відпустити, ніби нічого й не було.