Глава сьома. Повернення.

    От і скінчились наші недовгі канікули ще позаминулого тижня. Вже довгенько так я не відчував так би мовити запаху свободи. І от нове питання освітило мене сьогодні - чи варто повертатися на стару базу, а чи варто знайти все ж таки нову, як я і планував колись? За тією, яку я обрав першою, я довгенько спостерігав, коли у мене був час і зрозумів, що хоч і рідко, но туди все одно хто небудь да й прийде, щоб пошукати гілок для свого багаття. Зараз вже почалася весна, тому усі, вважаючи, що цією весною більш теплих днів не буде а до літа чекати дуже довго вирішили, що вже будуть влаштовувати пікніки вже зараз. Та й тоді, коли вже настане літо, все одно хто небудь да й прийде. 

   Також мене вжахнуло на тому місці те, що там було багато вже старого взуття, незрозуміло ким туди викинутого. Я його не торкався якщо що. Я що, дурний, щоб це робити? Незрозуміло, хто їх туди викинув, хто їх до цього до цього носив і чи був хоч хтось з них на щось хворим. Хоча б це, що мені пояснювали батьки у дитинстві мені знадобилося. Ну і звісно ще те, що брати до рота різне лайно не можна. Це я й сам колись ще давно зрозумів, побачивши, як мала дитина взяла якусь гитону на вулиці, спробувала з'їсти і майже одразу це виплюнула. А потім її прорвало так, що здавалося, увесь майданчик був у її "відходах" з того, що вона їла.

   Знову всівшись зручно на свій велосипед, я поїхав до своєї минулої бази, намагаючись одночасно і швидше приїхати туди і не збити нікого на своєму шляху. За цю суботу треба багато чого встигнути, і я спробую зробити усе, що запланував на сьогодні. Тому що коли я буду вже вдома, треба буде ще зробити або сьогодні або завтра домашню роботу, якої як завжди задали дуже багато. Вчителі взагалі не жалкують своїх учнів, постійно насилують їх своїми домашніми роботами! А ще потім дивуються, чому саме ми їх зовсім не поважаємо. Хоча мабуть не дивно, що вчителі задають її так багато. Вони мабуть, хочуть показати, що новий рік вже давно пройшов і відпочивати вже ніколи, що треба знову працювати.

   Звісно, повертатися назад, щоб хоч щось забрати дуже небезпечно і зараз я ризикую як тим, що мою маску можуть зняти й зрозуміти, хто я є насправді, чи тим, що можуть мучати й цим самим дізнатися, де я живу і хто мої батьки. А потом довгі довгі розмови. Хто його знає, що мене там може бути і хто мене там може чекати. Але забрати вже готові речі, якщо їх ніхто звісно не встиг забрати, мені все одно треба, тому що в майбутньому я з вірогідністю у сто відсотків не захочв знов усе заново намагатися відтворювати. І мені треба буде все одно повернутися назад, щоб забрати усе більш менш цінне і те, що більше ніхто не повинен крім мене бачити. 

   Тут може щось є? Я озирнувся по сторонах, на декілька секунд зупинившись і одночасно з цим злазячи з велосипеду. Нікого зайвого, хто міг би побачити мій "злочин". Відгорнув гілки дерев, які заважали мені пройти далі і мабуть вперше не пожалкував про те, що в мене на лиці зараз маска, яка закриває моє лице від гілок. Вони, як би не маска, вдаряли по моєму оголеному лиці і потім потрібно б було потім перед батьками виправдовуватися, де я лазив. Ногами обережно, міліметр за міліметром ошукую нерівну поверхність перед собою і по боках від себе не взмозі нормально опустити голову і подивитися під ноги, щоб визначити, чи загрожує мені зараз щось чи ні. Велосипед тягну за собою, а то може хто небудь вкрасти.

   Я давно вже запримітив галявину, яка можливо є, а можливо її нема і зараз я просто почну повертатися назад. Мабуть, ще з минулої осені чи навіть зими, коли на гілках знову не було листя і я міг нормально усе роздивитися попереду себе. Ну, майже нормально, не зважаючи на ці довбані гілки, які постійно треба від себе відштовхувати, при цьому намагаючись втримати біля себе велосипед і прочухуючи ногами долівку біля себе. Трішки складна робота, але я вже давно хотів спробувати побачити, що тут є. Але тоді я був дуже боязким і вічно ходив з параноєю, що хтось може побачити, що я роблю щось незаконне... Для багатьох дорослих звісно! Ви нічого не подумайте, я нікого не вбиваю і нічого справді незаконного робити не збираюся.

-- АУ! - Голосно вигукнув я і наскільки це було зараз можливо, затулив свій рот.

   Одна гілка все таки дісталася до мого правого ока і зараз воно пекло не по дитячи. Я потер його вільною рукою, на декілька секунд перестав іти, щоб трішки полегшити біль, який віддавав скоріше не болючими відчуттями, а нестерпними. Завжди допомагає, значить і зараз повинно допомогти. І справді, ці дії мені допомогли. Я був правий. Продовжую іти вперед, неначе нічого такого й не було.

   І різко я нарешті виходжу на невелику галявину, довкруж якої образуючи вподобання півкола були багатодітні дерева, чиі гілки не затуляли сірих хмар на небі. У деяких місцях були схожі на сгорілі дерева фігні, які досліджувати нема бажання. Вони доповнюють усю мовчазну й майже беззвучну красу цього місця, яку я зараз бачу. Попереду мене розлігся гарний для мене краєвид домівок, на обрії яких виднівся такий самий ліс, як і тут. Домівки були усіяні скрізь, де тільки можна. Деякі з таких домів попереду могли служити як дачі, деякі - наприклад багатоповерхівки, - були звичайними оселями.

   Хотілося горлати на всю вулицю від того, що я зміг знайти такий "скарб", про який ніхто ніколи не дізнається, якщо я сам не вирішу нікому про нього розповісти. Хотілося піти й показати хоч кому небудь з моїх ще залишившихся друзів чи знайомих - а може навіть і батькам, - це місце, але тоді воно вже не буде таким таємним. А я планував, що якесь місце повинне бути як мінімум рік моїм таємним "логовом", куди я можу приходити й кайфувати і про яке крім мене ніхто більше знати якийсь час не буде. Це дуже гарна галявина і моя чуйка мене все ж таки не підвела, підказуючи, що тут може щось знайтися, якщо пошукати.

..

..

..

..

..

   Ось вона, моя вже минула база, яку я можу тепер офіціально так називати. Тут майже нічого не змінилося з мого минулого перебування у цьому місці, окрім того, що тут було багатсько різних відбитків від взуття і сніг трішки розтанув на сонці. Все ж таки, тут теж дерева особливо цю галявину не закривають, як і мою нову базу, тому сонце, яке нарешті вирішило визирнути під вечір, змусило сніг трохи розтанути здавалось, хоча б тут. Оглядаю галявину швидким і пильним поглядом, прикидаючи, що саме першим буду звідси "виносити" і коли саме це треба зробити, щоб не потрапити нікому на очі. Мабуть, зроблю це вже завтра, сьогодні зроблю домашнє завдання. А може й на наступних вихідних, хто його знає. Планувати усе не хочу, все одно "графік" і плани можуть кожного моменту збитися і щось піде не так.