Глава четверта. Пошуки своєї бази.

   Вже який раз за сьогодні трішки натягнувши свою маску на лице, яка як завжди трішки зповзла з мого обличчя - як це мене вже дістало, якщо чесно, - я став гадати, де саме краще зробити свою базу. У мене є декілька варіантів, деякі з яких я майже одразу відхиляю, вважаючи, що це навіть для такого, як я може бути небезпечно. Лазити по усіляких заброшках, то ще ладно. Але робити там базу... У місці, де може лежати все, що завгодно і ходити хто завгодно... Ні, покинуті хтозна коли різні склади чи чиїсь трішки рознесені домівки точно не варіант. Та й до того ж, там може відбутися казна що і мене більше ніхто ніколи не зможе побачити. Принаймні тут, на землі. 

    Залишається декілька галявин, які зараз крутилися у моїх думках, не даючи мені спокою і можливості нормально подумати. Так. Зосередься і спокійно про все подумай. Перша галявина гарна, але вона трішки відкрита і є великий шанс на те, що мене хтось там неодмінно побачить. Та й до того ж вона дуже далеко від дому і доки я прийду туди, мені вже час буде повертатися. А інакше батьки будуть дзвонити мені й питати, чи скоро я прийду додому, щоб скоріше сісти за свою домашню роботу. Друга галявина не така далека, але на ній завжди є тіні і багато комарів влітку. З-за цього батьки будуть постійно літом питати, звідки у мене з'явилися комаріні укуси, якщо на вулиці +27 градусів тепла, якщо не більше і комарам нізвідки взятися у таку жару. 

   Третя галявина здавалася мені самою найліпшою та найкращою для моєї майбутньої бази. Та й на ній, я певен, майже ніколи не буває людей, як на тих двох, про які я тільки но розповів. Вони проходять повз неї, можливо навіть не здогадуючись про її існування, що вже казати про те, щоб запідозрити те, що на ній хтось може бути. Про цю галявину я можу сказати одну фразу, яка дуже описує цю саму галявину - шукаєш телефон і ним же підсвічуєш. Скільки б люди там не ходили, навіть знаючи, що вона є, ніхто б точно не подумав про те, що на ній хтось може бути. Тому це ідеальний варіант, як я казав раніше.

    Злізши з гілки дерева, на яку я невдало заліз ще з самого ранку, щоб ніхто не міг мене нормально побачити, я пішов туди. Сніг тріснув піді мною з тихим звуком ламання якоїсь малої та тонкої гілки. Тут, "унизу", сніг блищав ще гарніше й більше, ніж тоді, коли я сидів ще на майже самій нижній гілці дерева. Зараз треба молитися, щоб ніхто не побачив мене у такому вигляді, тому що якщо побачать, тоді обов'язково розповідатимуть усе або моїм батькам - про яких ніхто до речі не знає і про це я зря турбуюся, - або одразу поліції, щоб мене схопили і потім вже почали розбиратися, хто я такий, звідки, та чому вирішив так дивно одягнутися. А мені цього дуже не треба, тому що батьки не знають про те, що я ось так лажу незрозуміло де, незрозуміло з ким і у чому одягнений. Вони навіть ще не змогли знайти мою маску, що вже казати про усе інше.

      Слава усім Богам, що зараз діти тільки будуть йти додому після школи, наші батьки ще на роботі, а нас учора ввечері попередили про те, що сьогодні, завтра, та ще два дні уроків не буде. Тому що одинадцятикласники здають екзамени. Майже одразу після нового року та наших зимніх канікул їм потрібно їх здавати, неначе цього року вони не зможуть їх сдати! Іншого часу не було, чи що? Я не особливий прихильник нашої школи, але зазвичай у нас старшокласники здають екзамени тільки весною, та й то не завжди, тому що не кожен ладен дійти аж до таких "висот". Чому зараз саме так вирішили зробити - майже ніхто не знає навіть з учителів. Тому це питання залишається для багатьох загадкою. Та й заморочуватися з цим вже з іншим школярам, які не роблять екзамени не дуже хочеться. Ну дали такі собі коротенькі вихідні - живи та радуйся, тому що можливо після цього вчителі заберуть декілька днів наших весняних канікул, хоч і цього вони ще ніколи не робили. Принаймні я цього не пам'ятаю.

..

..

..

..

..

   Так. Це була саме та галявина, про яку мабуть мріяв кожен, хто хоч трохи схожий на мене за своїми дивними "бажаннями", шляхами й думками. Доки я прибув сюди, на небі вже почало хмаритися. Мабуть, сьогодні буде падати сніг. Треба встигнути до цього моменту. Ця галявина знаходиться не так вже й далеко, але уж точно не близько до мого дому. Якщо я потраплю під сніг і потім повернуся додому, майже увесь я буду мокрим від замерзлої води. Нічого не встигне висохнути до приходу моєї матері і вона обов'язково запитає, де ж саме я був, що аж настільки зумів змокнути під снігом? Я ж їй сказав, що гуляю по доріжках не так вже й далеко від дому і кожного моменту, коли почнеться сильний снігопад, я піду додому, щоб не захворіти. 

    І чого вона так хвилюється за це?... Я вже декілька разів жрав сніг, лінкуючись йти додому за водою і зараз зі мною усе в принципі нормально, живий здоровий. Правда під ранок трішки горло боліло, але не настільки нестерпно, щоб про це жалітися батькам. Та й до того ж, ці скоріше трішки неприємні, ніж дуже нестерпні відчуття швидко проходили, ніби їх і не було ніколи. Але кожен раз я прислухався до себе і подумки питав, чи не захворів я. Це погано, але школу прогкляти зможу.

    Почавши обливлятися пильним поглядом галявину, я навіть подумав про те, щоб зняти маску і нормально це зробити. Але майже одразу згадав, що дав собі обіцянку ні разу цього не робити, коли я на вулиці гуляю без батьків, їхніх чи моїх друзів. Що ніхто з посторонніх та незнайомих для мене людей не повинен бачити мого справжнього обличчя.

    Так, мабуть принесу якусь дошку та пару колесних шин та зроблю у цьому кутку щось схоже на хиткий стіл. Покладу старі невеличкі трухляві та давно поїдені хробаками пеньок чи колоду дерева, незрозуміло ким зрублену дуже давно. Посередині зроблю місце для костру а з іншого боку від столу зроблю весною, коли стане достатньо тепло, невеличкий город. Можливо зроблю також щось схоже на гамак біля ось цих двох дерев, які обережно ростуть друг напроти друга на ідеальній відстані, знайшовши якусь велику і стару тряпку у нас вдома і якимось дивом прикріпивши до неї товсті нитки, а потім і до цих двох дерев. А ось тут посаджу кущ малини чи смородини, хай росте.