Глава друга. Роблення маски.

    Я лежала на своїй кроваті, вже давно зробивши усі уроки. У телефоні сидіти не хотілося, мабуть, не було просто настрою. З-за цього я згадувала те, що відбувалося сьогодні у школі і нашу розмову з моєю подругою. Не можу повірити, що вона все ж таки хоче покинути мене і спілкування зі мною. Я розумію, якщо просто перейти у іншу школу з-за діставучих однокласників, які тоді вже набридли але чому треба відвертатися від мене і починати усе з чистого аркуша, неначе й не було отієї дружби між нами вже декілька років, починаючи з початку четвертого класу? Неначе я ніколи не підтримувала її і з-за цього вона вирішила, що й мене теж треба забути разом з усіма неприємностями, які відбувалися у її вже з наступного року минулій школі...

   Я спробувала заспокоїтися, але сльози самі потекли по моїх щоках від згадки про те, як ми багато разів зустрічалися у шкільному коридорі на першому поверсі під час декількох перерв між уроками. Як спілкувалися між собою та ділилися усім, чим тільки могли. Я навіть згадала те, що коли моєму телефонові було десь два роки, я почала намагатися знімати - а точніше змальовувати, - серіал "дракони вояки", вирішивши поєднати два великих фандоми, які мені подобаються - "котів вояків" і "як приборкати дракона?" Я малювала його та викладала до себе на ютуб канал. І потім, коли я Каті про це розповіла, вона, щоб трішки підтримати мене у цій справі, теж почала робити щось подібне, але зі своїм сюжетом та персонажами.

   Це було так давно... Вже достатньо пройшло з того моменту, як ми тільки тільки з нею познайомилося. Це було якось... Трішки ніяково, чи що? На одній з перерв Катя тоді підійшла до мене й запропонувала познайомитися, а потім стати подружками. І через деякий не довгий час ми ними все ж таки стали. Ми були як справжні ліпші подружки - то сварилися, то мирилися а потім знову сварилися і знову мирилися. У перервах між чим усім ми встигали обговорити багато моментів у свому чи чиємусь житті, як щури, обговорюючи деяких за їх спиною. Ну чим вам не ліпші подружки?

   Також я згадала і ту обіцянку, яку я дала їй, коли ми вже розходилися. Але як саме я буду виконувати її? Створити гільдію, яка буде допомагати постраждалим від позорних слів інших людей? Чи просто буде вбивати цих інших людей, які тільки й знають, як знущатися та намагатися принизити різними способами слабших за них? Та ні, це дуже велика відповідальність, я не хочу брати її на свої плечі і потім тягти незрозуміло скільки та незрозуміло куди. Але чи можу я спробувати?...

   Вставши з кроваті, я дістала кольорові аркуші, ножиці жовтого кольору, клей "ПВА" та товсту нитку, яка тримала б мою маску на лиці й не давала впасти, чіплаючись за мої вуха. Вирізавши коло з зеленого папіру - тому що зелений, це мій улюблений колір, - яка б могла повністю закривати моє лице, я стала додавати до неї візерунки вже іншими кольорами. При цьому я спробувала помітити на масці звичайним, сірим олівцем, де саме треба буде робили дірки для очей. Це в мене вийшло погано, тому на тих місцях, де були невеличкі цяточки біля двох місць, я зробила два отвори, щоб можна було усе нормально роздивлятися.

   У бій пішов клей, коли я почала приклейувати до моєї саморобної маски такі ж саморобні візерунки, визначившись з їхніми кольорами, розмірами, формами та тими місцями  де саме вони будуть знаходитися. Я намагалася підібрати кольори, які підійшли до зеленого, по типу жовтого, синього чи чорного. Обережно розмазуючи клей у тих місцях, де я вирішила клеяти візерунки, я декілька секунд могла дивитися, чи правильно я його намазала. Якщо б я це зробила, тоді на масці з'явилися непомітні на відстані "зморшки" і це було б не дуже приємно та гарно.

   Я також сподівалася, що ні моя бабуся, яка зараз гостювала у нас деякий час, тому що у її хаті був ремонт, ні мама, яка ось ось повинна прийти з робити не заглянуть у мою кімнату та не побачать те, що я зараз роблю. Про батька я нічого не кажу, тому що він прийде десь о сьомій, а то і о восьмій вечора, а зараз тільки п'ята. А якщо хтось з них все ж таки якось побачить, то будуть вважати, що мій дах поїхав і його вже неможливо зупинити. Потім я не знаю, що буде зі мною та з моїми батьками, та й навіть уявляти це якось не хочеться...

   Через декілька хвилин моєї "тяжкої" праці, я нарешті змогла вдіьи маску та роздивитися її так би мовити в усій своїй красі. Так, вона була чудова і подобалася мені. Мені навіть на декілька секунд здалося, що це єдина річ зроблена моїми руками, яка змогла мене вдоволити і зможе це зробити усіх, хто на неї подивитися. З-за того, що клей ще трішки не висох, у масці деякий час було нестерпно знаходитися з-за його такого ж нестерпного й дуже неприємного запаху, який не давав мені спокою, доки маска була на моєму лиці. Сподіваюся, він вивітриться через деякий час після підсоху і мені не доведеться так через нього страждати.

   Ще трішки помилувавшись своєю маскою, я зняла її і почала знову розглядати її у руках, неначе не змогла на неї надивитися за ці довгі хвилини. Але чи справді я зможу протистояти великому натовпу бридких людей, які не знають, що таке "стоп" і продовжуть тебе чмирити попри все? Так, звісно. Я може й буду не одна, але чи вартує воно того? Ні, скоріше... Чи зможу я все ж таки усе це витримати та пройти до кінцю? Усе ж таки, коли я буду носити цю маску, на моїх плечах буде лежати велика відповідальність за все, що я чи можливо навіть ми будемо робити у майбутньому. Чи добрий з мене буде лідер, якщо я навіть подругу не змога "врятувати" від її однокласників?

   Моя рука неначе сама собою опустила зелену маску у ще не переповнений смітник, який стояв біля мого столу. Це усе велика відповідальність, я захотіла відкусити більше, ніж зможу це пережувати. Неприємний осад є після мого такого легкого "поранення" у битві, яка навіть ще й не встигла початися. Але чи хтось інший зможе протриматися на моєму місці не довше декількох хвилин? Може, мені все ж таки вдасться її переконати?...

   Мій телефон тихо задзвонив і я легенько здригнулася від несподіванки. Схоже, я забула вимкнути на ньому звук, що зазвичай роблю, коли приходжу зі школи додому. Взявши його і "змусивши" перестати голосно грати, але дзвінок не відхиливши, я подивилась на напис того, хто мені дзвонив. А дзвонила мені моя двоюрідна сестра. Як я давно за нею скучила!