Усі без винятку школярі різного віку, як тільки приглушено продзвенів шкільний дзвінок, ринули зі своїх класів, щоб скоріше покинути нестерпну й вже повністю набридлу їм школу. Деякі вчителі неспішно збирали свої речі, щоб останніми йти додому і щоб показати дітям, що не треба так поспішати, як поспішають вони. Але на вчителів ніхто навіть і не дивиться. Голови майже усіх школярів зайняті своїми думками та справами у майбутньому. І тільки рідкісні види таких школярів безтурботно в теж повільно, як і вчителі, збирають свої речі, щоб потім неспішно піти зі школи. Такі не мають особливих справ після уроків, дома, на вулиці чи у школі.
Я дивлюся на увесь цей гармидер у великому коридорі, де нема класів лінивим поглядом, позираючи то на одну купку старшокласників, то на іншу п'ятикласників, які про щось перемовляючись між собою, йшли до великої роздягальні, яка була уздовж стіни і де ще перевдягалося багато школярів. Деякі з п'ятих чи шостих класів сиділи на як мені спочатку дуже довго здавалося дерев'яних стільцях, які хотіли підловити кожен момент, щоб протяжно заскрипівши, "закритися". Вони чекали або на додаткові заняття або на одного з батьків, який ще боїться відпускати свою дитину саму йти зі школи додому.
Одразу згадуються ті моменти, коли бабуся забирала мене малу зі школи. Тоді в мене був найліпший друг, з яким ми часто ходили у школу та зі школи. Зараз же бабуся не відводить мене туди а друг не жартує. Він взагалі майже повністю перестав зі мною спілкуватися і чому саме так відбулося, я прекрасно розумію і знаю. У нього з'явився інший накращій друг, з яким він навіть сидить за однією партою. Звідти інколи навіть можна почути їхній тихий сміх, жарти, чи те, як вони обговорюють якусь гру. Може, так зробила судьба, давши мені зрозуміти, що цей друг для мене був насправді не другом і колись він повинен був кинути мене. Тому коли цей самий друг почав віддалятися від мене зі швидкістю звуку, якщо не світу, я вирішила, що не буду намагатися повернути його до себе "обратно" і намагатися робити так, щоб він знову був моїм найліпшим другом.
Я неспішно "злізла" з останньої кам'яної й холодної сходинки, зайшовши до роздягальні, почала намагатись якомога обережніше просуватися між рядами школярів, які вирішили "схитрувати" і почати взуватися у теплі кросівки й вдягати свої куртки прямо тут. З-за цього їх тут зібралася куча мала, і тому мені було досить важко пробиратися між ними. Так, спочатку була спокуса піти на пролом, щоб дібратися до вішалки свого класу, яка як по закону підлості, знаходилася майже у самому кінці роздягальні. Але вчасно нагадавши собі, що якщо б на мене ось так хтось випадково наступив, мені було б дуже неприємно від цього, я продовжила обережно лізти між рядами дітей та підлітків з різних класів.
Ось хтось залишив на полу чиюсь ярко голубу куртку, яку за кольором та розмірами можливо носила дівчина років одинадцяти дванадцяти, яка тільки перейшла у п'ятий клас. Цей хтось або непомітно навіть для себе чисто випадково зронив цю куртку, коли біг до своєї вішалки, або все ж таки бачив, що зронив її, але вирішив не повертатися, тому що дуже поспішав. Нічого, можливо, скоро господарка або господар прийде по свою куртку і вона ось так не буде валятися на холодному полу. Ось лежить чиясь сумка з одягом на фізкультуру кольору спілої вишні і малюнком спайдермена майже посередині неї. Її ручки темно темно сині, з рідкими відблисками білого кольору.
Нарешті! Я нарешті змогла дотягнутися до своєї куртки сірого кольору а потім і до свого зимового взуття, не перечепившись о якогось школяра, який сидів на проході і не давав пройти далі, тому що був дуже як на мене великим. Та і як я зрозуміла його речі були розкидані по усьому полу і він дуже повільно збирав їх. Спочатку я декілька секунд чекала, доки він нарешті збереться і піде, вважаючи, що якщо почну намагатися попросити його прискорити цей процес, я буду виглядати не дуже чемною. Але потім мені набридло чекати і я повагом спробувала потягнути на себе куртку, сподіваючись, що це їй не завадить. Коли я взяла куртку, мені вдалося дотягнутися й до моїх кросівок, хоч це й було трішки важче.
Через декілька секунд, якщо не через декілька хвилин, я нарешті змогла вийти з усього цього пекла і зайняти вільне місце під стінкою, щоб ніхто не заважав одягатися. Коли звільнилося місце на лавочці, я швидко перебігала туди, спочатку перенісши свою куртку з теплими кросівками темних кольорів, а потім і шкільний рюкзак. За увесь цей час я намагалася не залишати свої речі на відстані від себе навіть на декілька секунд, хвилюючись, що їх або звідти - якщо казати про рюкзак, - можуть щось у мене вкрасти.
І вже коли я нарешті вийшла на вулицю, відчуття тривоги за себе саму і за усі свої речі, які я зазвичай ношу у школу з собою, потихеньку притупилося десь у глибині мене, а потім зникло повністю. Сніг з-за того, що сонце за довгий час нарешті визирнуло з-за хмари, заблищав, неначе купа розкиданих по ньому діамантів, які застигли у прозорій воді від холоду. Ці діаманти тихо рипіли й стонали від кожного мого або чийогось іншого поступу по ним. Ось декілька старших класів грають у сніжки, дико сміючись, неначе коні і кидаючи друг у друга невеличкі купки снігу. Ось сьомі класи обговорюють, що вони будуть робити на цих вихідних.
Різко, хтось легенько постукав мені по моєму рюкзаку декілька разів і я не вагаючись, зрозуміла, що то була моя найліпша і мабуть єдина подружка у школі. Я майже непомітно для інших посміхнулася, трішки озирнувшись, впевнилася, що то дійсно була Катя. Вона, як тільки побачила, що я нарешті бачу її, розпливлася у дружній посмішці, яка через декілька секунд зникла з її обличчя. Моя подруга знову почала скаржитися на своїх однокласників, які майже постійно діставали її, питаючи про те, коли саме в неї з'явиться хлопець і чи подобається їй хтось.
-- Вони мене вже повністю дістали! - Знову гаркає Катя вже заядлу фразу наших зустрічей в подібних з нею розмов й люто розирає по сторонах. А потім каже декілька фраз, від яких в мене майже щелепа не відпадає: - я хочу перевестися у іншу школу з наступного року і почати усе з чистого листа. Можливо, після цього нам навіть доведеться перестати розмовляти, тому що я хочу забути з наступного навчального року мою вже минулу школу.
Відредаговано: 28.09.2023