Глава п'ята. Незвані гості.

   Чорт. Чорт! ЧОРТ! Вони не повинні були дізнатися, де моя улюблена галявина у тому передлісі, та мабуть, хтось викликав їх, хоча я вже давно про це думав і передбачував їх появу ще з того моменту, коли прийшов на ту галявину, звідки мені зараз прийдеться тікати. Мусори прочухали як я зрозумів, увесь передліс і якимось дивом знайшли моє "тайне" місце, хоча насправді воно й не було аж таким таємним, тому що я особливо його не від кого не ховав. Але хто мене зрадив і розповів їм усе? У мене особливо друзів нема серед людей, та й ті, з ким я дружу чи дружив колись, не знають про мої "походження". Може, та дивна дівчина розповіла їм усе, коли проходила вже декілька разів по одній і тій самій стежині туди сюди? Або те по виду молоде подружжя, на яке я чисто випадково натрапив, коли грубо кажучи втікав від одного з місць, де побачив двох закоханих? Бачити, як ті двоє, сидячи на пеньку, засмоктують друг друга мені було огидно, тому я мчав з усіх ніг, щоб цього сорому не бачити і при цьому намагався про це забути.

    Здавалося, що тільки позавчора я думав, де саме знайти собі базу і вирішив узяти те місце, як саме підходяще для цього, як ось, настала біда ні за що! До речі, чому поліцейські так повільно їхали, чи чому їм так довго про мене докладували у головний відділ? Зазвичай якась дуже особлива інформація навіть у самому великому городі може розлетітися по ньому з такою швидкістю, неначе у мене перед очами пролетіла шалена оса, зачувша десь здалеку запах спілого й смачного абрикоса, який впав на землю і надтріснув. А у нас город не дуже великий, тому чутки чи якась інформація полетіла би швидше цієї оси. Але чому саме вона так затрималася? Менти подумали, що я не є якоюсь особливою загрозою для них і тому взялися за мою "справу" тільки тоді, коли мене вже побачило три людини? Я не впевнен, що наша поліція аж ТАК повільно працює, хоча підозри й були....

    Поправивши свою чорну маску с двома невеличкими візерунками фиолетового кольору біля невеличких вирізів для очей, які я вдома так старанно вирізав, я знову впевнився у тому, що на моїй улюбленій галявині ходять туди сюди люди у синій формі поліцейських. Можливо, ви зараз запитаєте, чому ці вирізи малі? Це для того, щоб ніхто не зміг побачити напевне, якого кольору мої очі і потім по ним не знайшов мої дані десь у інтернеті, а потім не знайшов по цим же даним. Це може звучати глупо, тому що по перше я нічого про себе нікуди не викладав у інтернеті, тому що я не настільки єбобо, як деякі, а по друге у них поки що нема підстав це робити. Так, я можу звісно виглядати страшним, коли у мене на лиці ця маска, але коли я ходжу без неї, моє лице ще потворніше за цю маску. Може, я й виглядаю трішки дивним, але хто з нас не настільки дивний, як я, щоб судити мене?

   Коли я в останнє впевнився, що поліцейські не є моєю параноєю, фантазією чи глюками, я зрозумів, що після цього моменту на тій галявині з'являтися не можна як мінімум рік. Тому що та галявина буде під постійним наглядом, доки поліцейські не перестануть гадати, коли саме я знову з'явлюся на галявині і чи повернуся туди взагалі. Але куди мені йти? Де саме шукати собі знову нову базу й облаштовувати її? Хіба що, є одна ідея, яку я хочу зараз і перевірити... 

   Сівши на свій велосипед, якому був вже майже рік, тому що купив я його минулої осені, а зараз вже кінець літа, я швидко закрутив його педалями й почав їхати багатьма дорогами й шляхами, намагаючись не стикатися зайвий раз з людьми і при цьому намагаючись не натрапити на якусь шпарину у землі чи камінь і полетіти з велосипеду, неначе птах у небі. Сніг застогнав  та заскрипів, неначе старе дерево гойдаєтся від різких поривів вітру під його колесами і здавалось, що як тільки я поїхав, він почав блищати ще красивіше, привабливіше та більше. Мені залишалося сподіватися, що собаки поліцейських не підуть на мій запах, а потім не побіжуть за мною, почувши стогони снігу від швидкої їзди на велосипеді. Мабуть, навіть занадто швидкої.

..

..

..

..

..

   Біля колій як завжди було добре навіть попри те, що день був на диво жарким за останній час дощів і поривчастих снігів. Легенький, але буваючий і сильнішим тут, зверху вітер, якщо б не мій капюшон чи товсте худі темних кольорів, штани, закриваючі усі мої ноги повністю та зимової куртки, торкався б моїх волос, тріпаючи їх та трішки приємно лоскотав би мої відкриті по коліна ноги чи по лікті руки. Але мені не можна зараз знімати маску чи капюшон. Так, моя маска страшна, але по словам інших моє обличчя набагато страшніше й потворніше за цю саму маску та мій образ...

   Ще один порив різкого й холодного але від того не менш приємного вітру, який майже зірвав з мого обличчя маску, трішки охолодив мене і змусив на декілька секунд забути про "скрушні" думки. Їй тільки чудом вдалося втриматися й не показати моє потворне за словами інших людей лице коліям, вагонам на них, та потягу, який потихеньку починав їхати, своїми колесами стукаючи по металевих коліях, яких тут було дуже й дуже багато... Я знову натягнув її на своє обличчі, але вже більшяк на мій погляд плотніше, щоб вона не впала при нових таких поривах. Ще б трішки, вона б злетіла з лиця і я не встиг би її вхопити, яким би в мене не було бажання її стримати й не дати полетіти.

   Може, треба зробити так, щоб біля носу було теж декілька невеликих таких прогалин, що під майже усіма углами мого носа не було видно а тільки дивлячись знизу, його трішки можна було побачити? Так і набагато легше було б дихати, носячи маску. Коли мене все ж таки спробують впіймати, побачивши, тоді в мене буде більше повітря  щоб набрати повні легені, не заставляючи їх пекти вогнем від його нестачі. Тому що між маскою і моїм носом буквально один чи два міліметри, якщо вони взагалі не влипли друг у друга повністю. Та й до того ж, може краще триматися буде і не так часто зповзати при кожній ліпшій нагоді.

   Опершись о ліві перила мостової, яка зараз була над багатьма залізними шляхами, я дозволив собі відпочити декілька хвилин від швидкого проїзду на своєму велосипеді. Мрійливі подумки самі потекли у моїй голові, а я не став їх контролювати й змушувати зупинитися.  Мені було приємно, що навіть попри такі складні для мене часи, я можу хоч десь знайти тихе й спокійне місце, постояти там і трішки помріяти. Знаєте таке відчуття, коли ви нарешті знаходите для себе хороше й приємне місце і вам хочеться залишатися на ньому цілий день. Так і мені зараз.