Розділ 7.  П’ятдесят гривень, морозиво, спека та цукерка.

Розділ 7

 П’ятдесят гривень, морозиво, спека та цукерка

Альбаба лежав і думав. Як же змінилося його життя всього за два дні! Недавно він просто сидів під дубом дивлячись на хлопців, що грали у футбол. Альбаба  тоді й не міг уявити, що серед так знайомих йому однокласників він знайде друга. Тоді, йому здавалося, що всі від нього відвернулись, незважаючи на нього граючи у футбол. Але тепер, коли він знайшов друга, потоваришував з Мифком, Альбаба розуміє, що це можна було б зробити раніше! Та як? Як він міг почуватися в дружній атмосфері, якщо всім на нього було плювати. Він почувався зайвим, а тепер, коли в нього є друг, Альбаба зрозумів, що таке дружба. Лежачі в ліжку, він обдумував це і радів. Через певний час Альбаба встав. Швидко зібравшись він вийшов з квартири й почав спускатись. Не встиг Альбаба й ступити на одну сходину вниз, як побачив дівчинку, приблизно його віку, яка піднімалася по сходах. «Дивно, хто вона?» - подумав Альбаба. Він знав майже всіх зі свого під’їзду й не бачив в житті цю дівчинку. Хлопець старався пригадати, що б ця дівчинка могла тут робити, та відповіть прийшла миттєво. «Вона до когось вгості прийшла!» - подумав Альбаба. Хлопець вже спустився до першого поверху – «Але до кого?». Він задумався, тепер Альбаба почував себе детективом, що розслідує якусь таємницю. Хлопець все ж спустився і вийшов з під’їзду на свіже повітря. Цікаво, як воно бути детективом? – думаючи про це пішов він до дому Яна. Наступним змаганням мало бути плювання жолудями. Альбаба думав по це, він взагалі про що завгодно міг думати багато часу. От ляже вдень чи ввечері на траві і дивитиметься на небо, думаючи про щось. Хлопець дійшов до паркану й пройшов на подвір’я відразу зіткнувшись з Яном.

• О, привіт! – сказав Альбаба до товариша.
• Привіт! – відповів той.
• Ходімо до річки трохи раніше.
• Гаразд! Я якраз збирався до тебе йти!

І хлопці попрямували по місто-селу. Проходячи по вулицях, їхні голови були не заховані під тінню дерев і сонце почало їх зморювати. Йшли хлопці всі роз смажені як сардельки на сковорідці і тільки й мріяли про воду. Коли вони проходили через невеличкий парк Ян сів на лавку, яку прикривало гілля від палючого сонця. Хлопці трохи посиділи.

• В таку жару не кожен виживе - почав розмову Альбаба.
• Так, - відповів Ян – Вчора було прохолодніше.
• А що це в тебе під ногами? – запитав Альбаба помітивши фіолетовий папірець біля лавки, з того боку де сидів Ян.

Хлопець нагнувся й підняв з землі купюру.

• Ого! – сказав він.
• Ого! – повторив Альбаба.

У Янових руках було ніщо інше, як п’ятдесят гривень!

• Такий скарб на дорозі не валяється, - сказав той кладучи купюру в кишеню.
• Та ні, валяється – посміхнувся Альбаба. – Цей скарб ми якраз на дорозі знайшли.
• А й правда – посміхнувся Ян і вони пішли далі – Не хвилюйся, на тримай, не буду ж я твоє забирати, ти ж знайшов.

І хлопець простягнув Альбабі гроші.

• Та ні, я не візьму – сказав хлопець на це.
• Ну тоді давай навпіл поділимо.
• Тьфу! Половину купюри ніхто не прийме!
• А я й не пропоную її рвати навпіл! Ми просто можемо разом витратити.
• Гаразд.

І хлопці попрямували далі. Йдучи вулицями вони знову запікалися під сонцем, та все одно йшли. Хлопці проходили повз дерева, магазинчики, навіть до школи їх ноги занесли. Коли хтось ходить щодня однією й тією самою дорогою, то ноги самі нестимуть його туди.

• Ех, як жарко - потер рукою лоба Ян, почавши розмову.
• Ага - погодився Альбаба – Швидче дійти б до річки, тоді й скупаємось і краще буде.
• О дивись! – сказав Ян – У мене є краща ідея! Пам’ятаєш ті п’ятдесят гривень? Це їхня доля!

Не встиг Альбаба навіть встигнути не зрозуміти, як Ян вже підбіг до якогось дядька біля якого стояла велика коробка, як встиг встигнути зрозуміти Альбаба – це морозильник. Та Альбаба не встиг встигнути зрозуміти для чого він, як Ян вже запитав:

• Ти яке будеш? Пломбірне, шоколадне чи якесь ягідне?

І Альбаба за цей час встиг встигнути зрозуміти, що мова йшла про МОРОЗИВО! Хлопець облизнувся і швидко відповів:

• Пломбірне.

Ян взяв собі шоколадну, а Альбабі купив пломбірну кульку, яку поставили у вафельний стаканчик. Воно коштувало рівно двадцять п’ять гривень, наче спеціально для Яна з Альбабою. За цей час за хлопцями сама собою вибудувалася невеличка черга. От буває так, ніхто на майданчику не грається, а коли хтось приходить то всі теж збігаються. Продають щось, ти один, або з другом купуєш і всі теж туди йдуть. Ось так буває і так і сталося. Альбаба з Яном весело пішли ефективно лижучи своє морозиво. Хлопці дійшли до моста і перейшли річку, що стала не такою глибокою. «Так і хочеться стрибнути в ту холодну воду й зануритися з головою на дно від того пекучого сонця.» - Думав Альбаба. Друзі дійшли до дуба, ще здалечку помітивши, що хлопці не грають у футбол. Всі вони вмостилися в тіні великого дерева, як ще тоді, сидів там Альбаба.

• Х’лопці, приуіт! – гукнув їх Мифко.
• Привіт! – привітались Альбаба з Яном водночас і Ян торкнувся до Альбаби зі словами: «З тебе цукерка, магазин зачинений».
• Що? – не зрозумів Альбаба цих слів.
• Ну, є така гра, - почав пояснювати Ян – якщо хтось говорить одночасно з кимось якісь слова, наприклад «привіт», то до кого першого торкнуться скажуть: «з тебе цукерка магазин зачинений», той винен іншому цукерку.
• Зрозуміло, класна гра – сказав Альбаба
• Так, класна. – відповів Ян і відразу запитав у друга: - Так, де моя цукерка?
• Яка цукерка? – здивувався той.
• Тьфу на тебе. Моя. Давай вже цукерку,
• А, точно, - Сказав Альбаба дістаючи з кишені смоктальну, м’ятну цукерку і даючи її Янові.
• Здоров хлопці! – гукнув з далеку їх Пилип, а коли той підійшов сказав: - Вибачте, що так пізно прийшов… о! Яне, в тебе цукерки? Даси одну?
• Ее… в мене тільки одна – показав цукерку Ян – Та й то не моя.
• А чия ж? – запитав Пилип глянувши на хлопців.
• Павлова – відповів той.