Розділ перший. Змагання

Альбаба

Розділ 1

Змагання

- Пасуй!  Пасуй! - кричали хлопці граючи у футбол. Вітер колихав дерева, червневе сонце палило хлопцям лиця й руки. Лише один лишався не засмаглим. Цей одинадцятирічний, худорлявий хлопчина з гострими плечами сидів осторонь, в тіні гілля могутнього дуба впершись спиною до його стовбура. У нього було хоч не довге, але неслухняне волосся, що лізло в очі, а сам він був високим: руки й ноги довгі, голова невелика. Хлопець сумно поглядав на однолітків, що грали у футбол.

 - А, може його позвемо? - запитав хлопець з коротким, білим волоссям в другого, що був вищим і мав чорне.

 - Кого? - запитав другий.                             

 - Його! - блондин кивнув в сторону хлопця, що сидів під дубом.

 - Ти що? Ти хочеш, щоб з нами грав Альбаба?!   

Насправді ж цього хлопця звали Павло, але одного дня сталася така подія, що його життя пішло шкереберть. На початку цього шкільного року, коли він перейшов в четвертий клас до їхнього класу приєднався новенький. Низький, з короткою стрижкою, повна протилежність Павла. І чомусь цьому новенькому він не сподобався, і тому той придумав Павлові дурну кличку: "Альбаба". Дивна кличка. Хлопець думав, що вона від нього відчепиться, через місяць, два, але як причепився той "Альбаба" так він і лишився. Ну, а Павлу ця кличка звичайно не подобалась.

 - Ну.... - задумався хлопець.

  - Та ну його, того Альбабу. Йому й самому добре!

Альбаба гірко зітхнув. Не вже через кличку з ним не хочуть грати у футбол? І в цей момент, він подумки пообіцяв собі, що позбудеться клички!

 - Гришо! Пилипе! - враз підбіг до інших, третій хлопець.

 - Чого тобі? - обізвався другий, якого звали Гриша. А Пилипом був хлопець з білим волоссям. Низенький хлопець сказав щось товаришам. Гриша задумався і все ж розвів руками, наче знехотя погоджуючись.

 - Альбаба! - враз підбігли до нього хлопці. Альбаба запитально глянув на них своїми маленькими блакитними очима.

 - Слухай... тут така справа.. - сказав Гриша, розтягуючи слова.

 - Ми з хлопцями влаштовуємо змагання. Всі хлопці з класу будуть, то й тебе.... запрошуємо.

Альбаба задумався. Змагання? Чого б це вони пропонували йому це? Та й наче знехотя говорять..

 - Чого тут думати? Погоджуйся! - сказав низенький.

 - Звичайно там є приз! - підхопив Пилип.

Альбабу призи не цікавили і змагання також. Але все ж він подумав, що якщо весь клас буде, то сором буде не піти.

 - Нууу... - протягнув він задумуючись. Альбаба був не з тих, хто вмів швидко давати відповіді, вчителі завжди сварили його, за довгі роздуми й відповіді, адже це на їхню думку затримувало урок.

 - Чого ти так довго думаєш? Тут приз - це бажання! Загадуй що хочеш.. Альбаба! - сказав Гриша. Він знав, що найдужчим бажанням Альбаби, було позбавитись клички.

 - Я буду - не вагаючись ні секунди відповів Альбаба, навіть не задумуючись, що це може бути найбільшою зміною в його житті.

***

 - Павлику! Ти поїв?! - гукнула Альбабу його мати, Ольга Лук'янівна -  висока, елегантна, з широкими, гострими плечами і довгим каштановим волоссям по лопатки. Мабуть, Альбаба вдався в неї більше за батька. Його батько був також високим, але плечі мав круглі, мав чорне волосся й пишні вуса, форма лиця заокруглена, а у Альбаби й його матері гострувата.

 - Так, я поїв. - Альбаба зупинився біля дверей, це був обід того ж дня і хлопець повертався до річки запитати в інших коли й де будуть проводитись змагання.

- І я не Павлик! Досить мене так називати, мені вже дванадцять, а не чотири!

І Альбаба проскочив в двері і спустившись з другого поверху п'ятиповерхівки пішов до дуба, де очікував зустріти хлопців. Справа в тому, що це було таке місце, яких існує не багато. Двох-дев'ятиповерхівки в перемішку з приватними хатами розміщувалися прямо біля річки, а на віддалі був ще й ліс! Такого міста-села важко знайти де інде, але в саме в такому й жив Альбаба.