5 ГЛАВА

Після дивної ситуації ми ще довго не говорили.

Не тому, що нам більше не було чого сказати. Навпаки — запитань стало так багато, що я навіть не знала, з якого почати. Слова батька, заховані в чорному конверті, продовжували крутитися в голові.

Я дивилася на чоловіка, який стояв біля старого каміна, і намагалася зрозуміти, скільки ще таємниць ховається за його спокійним поглядом.

Руслан поводився так, ніби нічого особливого не сталося.

Він оглянув замок на дверях, перевірив вікна, обійшов кімнату й лише після цього дозволив собі сісти в старе крісло. Його рухи були зібраними та впевненими, наче він звик опинятися в незнайомих місцях і завжди знав, де може бути небезпека.

Мене це дратувало.

Особливо те, що він постійно поводився так, ніби я повинна просто прийняти його присутність.

— Ви збираєтеся так і сидіти? — запитую, схрестивши руки на грудях і поглянувши на нього з-під насуплених брів.

Руслан повільно підводить на мене очі.

— А ти збираєшся так і стояти? — Запитально вигинає брову.

— Я думаю.

— Небезпечне заняття. — Імітує серйозне лице.

Я обурено фиркаю.

Він відкидається на спинку крісла й злегка усміхається.

— Не знаю як ти, але я страшено голодний.

— Я теж, але я не збираюся готувати незнайомому чоловікові. Категорично. Ти на це не заслужив. — Демонстративно повертаю голову в інший бік.

Я майже фізично відчуваю, як він пропалює мене поглядом перш ніж сказати:

— Гаразд тоді готувати буду я. Але за однією умови, якщо звісно ти не злякалась, і не побіжиш надягати фартух. — Хитро жмурить очі.

Це була відкрита провокація, але я вирішую ризикнути.

— Спробуй мене здивувати. — Намагаюсь вдавати байдужість.

— Як скажеш принцесо. — Бʼє мене вказівним пальцем легенько по носі, він чого я морщусь.

Здавалося, я грала проти самої себе — інакше пояснити те, що відбувалося, було неможливо. Щойно я намагалася переконати себе, що Руслан не справляє на мене жодного враження, як погляд знову вперто повертався до нього.

Цей чортяка був справжнім змієм-спокусником. І, схоже, навіть не здогадувався, наскільки небезпечно виглядав у звичайній кухні.

Йому неймовірно личила ця невимушена робоча атмосфера. Руслан був повністю зосереджений на приготуванні їжі: спокійно рухався між плитою та стільницею, щось помішував, час від часу перевіряючи смак. Верхні ґудзики його темної сорочки залишилися розстебнутими, а рукави він недбало, проте напрочуд вправно підкотив до ліктів.

І саме ця недбалість чомусь виглядала надто продумано.

Наче він навмисно вирішив випробувати межі мого самоконтролю, хоча насправді був зайнятий лише вечерею.

Я сердито відвела погляд, та вже за кілька секунд знову подивилася в його бік.

Так, безперечно. Я грала проти самої себе.

І, здається, безнадійно програвала.

— Ти збираєшся й далі пропалювати в мені діру поглядом чи все ж допоможеш? — не обертаючись, запитав Руслан.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Я не дивилася на тебе, — миттєво заперечила я, схрестивши руки на грудях.

Він тихо засміявся. Не голосно — лише ледь чутно, але цього вистачило, щоб мої щоки зрадницьки потеплішали.

— Звісно, — протягнув Руслан і нарешті повернувся до мене. — А я, мабуть, щойно бачив, як ворони танцюють балет.

— Дуже смішно.

— Я й не жартую.

Він сперся долонями об край стільниці й нахилив голову набік. У його зелених очах промайнуло щось схоже на насмішку, але цього разу без звичної холодності.

— Ти дивилася на мене так уважно, Соломіє, ніби намагалася зрозуміти, чи справді я вмію готувати.

— Саме так і було.

— Брехня.

— А ти, виходить, ще й думки читаєш?

— Ні, — кутик його губ піднявся. — Просто ти жахливо вмієш приховувати цікавість.

Я фиркнула й відвернулася, вдаючи, що мене набагато більше цікавить картина за вікном, ніж чоловік, який стояв за кілька кроків від мене.

— Тоді, може, припини розглядати мене й займися вечерею? — кинула я.

— Я не розглядаю.

— Звісно.

— Я оцінюю, чи не втечеш ти, поки я готую.

Я різко повернула голову.

— Що?

— Жартую, — спокійно відповів він і знову взяв до рук ніж. — Ти надто вперта, щоб тікати. Тобі обов’язково треба спочатку довести, що ти нічого не боїшся.

Його слова влучили точніше, ніж мені хотілося б.

Я примружилася.

— А ти, схоже, надто самовпевнений.

— Це не самовпевненість, блакитноока, — Руслан перевів на мене погляд. — Я просто добре бачу людей.

— Тоді скажи, що ти бачиш у мені.

На мить кухня завмерла. Навіть тихе шипіння їжі на пательні раптом здалося надто гучним.

Руслан не відповів одразу. Він повільно витер руки рушником, а тоді зробив кілька кроків у мій бік.

— Дівчину, яка ховає страх за гострим язиком, — промовив він тихіше. — Яка не любить просити про допомогу й готова сперечатися навіть тоді, коли знає, що не має рації.

— Ти мене майже не знаєш.

— Саме тому мені цікаво.

Його відповідь прозвучала надто просто.

Без пафосу. Без звичних провокацій.

І чомусь саме це збило мене з пантелику.

Я відвела погляд, відчуваючи, як усередині знову прокидається той самий дивний неспокій.

— Їжа зараз згорить, — буркнула я.

Руслан усміхнувся.

— Ось бачиш. Тікаєш від розмови.

— Я рятую нашу вечерю.

— Ні, Соломіє, — він повернувся до плити. — Ти рятуєш себе від чесної відповіді.

І найгірше було те, що я не могла заперечити.

Бо, здається, він уже починав бачити мене занадто добре.

Коли кухня наповнилася ароматом спецій, а Руслан нарешті вимкнув плиту, я відклала телефон і підвелася зі стільця.