4 ГЛАВА

Соломія

Маєток зустрів нас темрявою.

Не тією звичайною темрявою, яка зникає, щойно натискаєш вимикач, а густою й неприродно тихою. Вона заповнювала високі вікна, ховалася між старими деревами та ніби чекала, поки ми переступимо поріг.

Я зупинилася біля важких дубових дверей і мимоволі міцніше стиснула ремінець сумки.

У дитинстві цей будинок здавався мені величезним і красивим. Я бігала його коридорами, ховалася за шторами й годинами сиділа на широкому підвіконні другого поверху, вигадуючи історії про людей, які жили тут до нас.

Тепер він виглядав інакше.

Старим. Порожнім. І чомусь небезпечним.

Руслан стояв поруч, тримаючи мою валізу в одній руці. Його темне пальто майже зливалося з ніччю, а зелені очі уважно ковзали по фасаду. Він не виглядав настороженим. Навпаки — надто спокійним, ніби вже бував тут раніше.

Ця думка змусила мене повернутися до нього.

— Ви точно не знали, що ми приїдемо сюди сьогодні? — недовірливо запитую, уважно стежачи за його обличчям. — Бо виглядаєте так, ніби зараз проведете мені екскурсію.

Руслан повільно переводить погляд на мене. У кутику його губ з’являється ледве помітна усмішка, але вона не доходить до очей.

— Якщо хочеш, можу почати з найцікавішого, — спокійно відповідає він, трохи нахиляючи голову. — Розповісти, чому ти стоїш на порозі й уже п’ять хвилин намагаєшся переконати себе, що тобі не страшно.

— Мені не страшно. — Я обурено зводжу брови.

— Звісно. — Його погляд опускається на мої пальці.

Лише тоді я помічаю, що так сильно стискаю ремінець сумки, що кісточки побіліли.

Я одразу відпускаю його й ховаю руки в кишені пальта.

— Я просто не люблю старі будинки, — пояснюю, намагаючись надати голосу байдужості. — Вони завжди скриплять, пахнуть пилом і виглядають так, ніби в підвалі обов’язково лежить щось, чого ніхто не повинен знаходити.

Руслан тихо сміється.

Не голосно — лише коротко видихає крізь усмішку. Але від цього звуку його обличчя раптом стає зовсім іншим. Менш холодним. Майже живим.

— Ти надто багато читаєш, Соломіє.

Він ставить валізу біля дверей і дістає ключ.

Я уважно спостерігаю, як він вставляє його в старий замок.

— Ви навіть не запитали, чи я хочу зайти першою, — зауважую, схрещуючи руки на грудях.

— Не хочу, щоб ти заходила першою. — Серйозно відповідає.

— Чому?

Руслан завмирає. Його пальці залишаються на ключі, а погляд повільно повертається до мене.

— Бо я не знаю, що всередині.

Я довго вивчаю його обличчя, і просто киваю.

Замок клацає.

Двері повільно відчиняються. Із темного коридору тягне холодом.

Руслан одразу переступає поріг. Однією рукою він тримає телефон із увімкненим ліхтариком, а іншою відсуває мене трохи назад.

Його долоня торкається моєї талії лише на секунду.

Але я все одно завмираю. Дотик крізь тканину пальта здається надто теплим. Надто впевненим.

— Зачекай тут, — тихо наказує він, уважно оглядаючи темний коридор.

Я обурено скидаю його руку.

— Ви серйозно думаєте, що я залишуся сама на подвір’ї?

— Я думаю, що ти залишишся там, де безпечніше.

— А якщо всередині маніяк?

Руслан повільно повертає голову.

— Тоді тим більше не заходь.

— А ви? — Здивовано вигинаю брови.

— А я вже всередині.

— Чудова логіка, — з іронією відповідаю, переступаючи поріг. — Якщо там справді маніяк, я хоча б побачу, як ви спробуєте домовитися.

Він дивиться на мене кілька секунд. Потім усміхається.

— Ти справді думаєш, що я буду з ним домовлятися?

Я хочу відповісти, але раптом помічаю, як змінюється його погляд. Усмішка зникає.

Руслан різко повертається до коридору й піднімає руку, зупиняючи мене.

— Стій. — Його голос стає нижчим. Жорстким.

Я завмираю.

— Що? — пошепки запитую, намагаючись приховати хвилювання.

Він не відповідає.

Повільно проводить променем ліхтарика по підлозі.

Я дивлюся туди ж.

На старому паркеті немає пилу.

Зовсім.

Доріжка від дверей до сходів чиста, ніби її щойно вимили.

Руслан робить кілька кроків уперед.

Його плечі напружуються.

— Не відходь.

— Я й не збиралася.

— Ти зараз стоїш за два метри від мене.

— Це не так далеко…

Він обертається.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, а потім він простягає руку.

Я дивлюся на його долоню.

— Це наказ? — Обурено буркаю.

Він робить ще крок до мене.

— Це момент, коли ти перестаєш сперечатися й робиш те, що я кажу.

У його голосі з’являється щось таке, від чого жартувати вже не хочеться.

Я вкладаю пальці в його долоню.

Руслан одразу стискає їх. Не боляче.

Але достатньо міцно, щоб я зрозуміла: відпустити мене він не збирається.

Ми йдемо коридором.

Світло ліхтарика ковзає по старих картинах, важких шторах і дерев’яних дверях.

Я намагаюся пригадати, де знаходиться кухня.

Та раптом зупиняюся.

— Тут щось змінилося.

Руслан одразу повертається до мене.

— Що саме?

Я показую на стіну.

Між двома портретами висить великий старовинний годинник.

У дитинстві його тут не було. Я пам’ятала це точно.

На місці годинника раніше висіла картина із зимовим садом.

— Цього не було, — тихо кажу я, вдивляючись у темне дерево. — Тут висів інший портрет.

Руслан підходить ближче.

Він відпускає мою руку лише для того, щоб провести пальцями по краю годинника.

— Може, твій батько переставив його.

— Навіщо?

Руслан не відповідає.

Він нахиляється.

Я помічаю тонку подряпину на дерев’яній панелі.

Наче годинник нещодавно рухали.