3 ГЛАВА

До вечора я встигла кілька разів змінити рішення.

Спочатку була впевнена, що нікуди не поїду.

Потім, перечитавши заповіт, зрозуміла, що відмова означатиме втрату половини спадку. Після цього вирішила, що погоджуся лише для того, щоб дізнатися, що саме приховував батько. А вже за годину знову стояла посеред власної кімнати, дивилася на напівпорожню валізу й думала, що все це надто дивно, аби бути правдою.

Сім ночей.Лише сім.

Здавалося б, не так багато.

Але чомусь думка про те, що ці сім ночей доведеться провести в одному будинку з Русланом Вороновим, не давала мені спокою.

Я знала його лише кілька хвилин.

Саме стільки тривала наша розмова після суду два роки тому.

Тоді він зупинив мене біля виходу, несподівано схопив за руку, а коли зрозумів, що налякав, одразу послабив хватку. Його голос був хрипким і виснаженим, а в темно-зелених очах ще залишалася злість на всіх, хто мовчав, поки його намагалися зробити винним.

Проте навіть тоді я помітила дещо дивне.

Руслан дивився на мене не так, як люди дивляться на випадкову людину, яка допомогла їм.

Надто уважно. Наче намагався запам’ятати.

Телефон, що лежав на ліжку, завібрував.

Я подивилася на екран.Руслан Воронов.

Номер був незнайомим, але після зустрічі в нотаріуса він просто взяв мій телефон, ввів свій контакт і повернув мені пристрій.

Не запитав, чи хочу я зберігати його номер.

Не уточнив, чи планую телефонувати.

Просто сказав:«Тепер маєш.»

Я відкрила повідомлення.

— Буду через десять хвилин.

Ні привітання.

Ні запитання, чи я готова. Навіть не «я заїду».

Лише коротке повідомлення, яке звучало так, наче все вже вирішено.

Я швидко надрукувала:

— А якщо я передумала?

Відповідь з’явилася майже одразу.

— Не передумала.

Я закотила очі. Який же він впертий.

— Звідки ви знаєте?

Кілька секунд на екрані відображалося, що він друкує.

— Бо ти вже зібрала валізу.

Я завмерла.

Погляд повільно перемістився на валізу, яка стояла біля дверей.

Потім я підійшла до вікна.На вулиці нікого не було.

Лише порожня дорога, мокрий асфальт і дерева, що хиталися від вітру.

Я повернулася до телефону.

— Ви зараз біля будинку?

Відповідь: Ні.

— Тоді звідки знаєте?

Цього разу він не поспішав. Я чекала майже хвилину.

— Бо ти не з тих, хто відмовляється, коли справа стосується сім’ї.

Я перечитала повідомлення.

У ньому не було нічого страшного.

Навіть нічого особливого.Проте мене зачепило інше.

Він сказав це так, ніби добре знав, якою я є.

Наче зробив висновок не після нашої короткої розмови в суді, а після років знайомства.

Я хотіла запитати, звідки в нього така впевненість, але внизу екрана з’явилося нове повідомлення:

— І не змушуй мене чекати. Я не люблю повторюватися.

Я стиснула телефон.

— Самовпевнений придурок, — тихо пробурмотіла я.

Валіза була вже зібрана.

Я взяла її за ручку й востаннє оглянула кімнату.

Усе здавалося звичним: книжки на полицях, плед на кріслі, фотографія батька на тумбочці. Проте після його смерті будинок перестав бути місцем, куди хотілося повертатися.

У кожній кімнаті залишилося щось, що нагадувало про нього.

Його чашка на кухні.Пальто в передпокої. Книжка, яку він не дочитав.

Навіть тиша тепер була іншою.

Раніше вона означала, що батько працює у своєму кабінеті.

Тепер — що в будинку більше нікого немає.

Я підійшла до фотографії й провела пальцем по краю рамки.

— Сподіваюся, ти знав, що робиш, — прошепотіла я. — Бо поки що твій заповіт схожий на дуже погану ідею.

За вікном зупинилася машина.

Я здригнулася.

Чорний автомобіль повільно під’їхав до воріт.

Навіть здалеку він виглядав занадто дорогим для нашої тихої вулиці. Темний кузов блищав після дощу, а тоновані вікна відображали жовте світло ліхтарів.

Водійські дверцята відчинилися.

Руслан вийшов із машини.

На ньому була чорна сорочка, рукави якої він закотив до ліктів, і темне пальто, недбало накинуте на плечі. Кучеряве волосся було трохи вологим, ніби він щойно вийшов із душу. Татуювання на шиї частково ховалося під коміром, але чорні лінії все одно були помітні.

Він зачинив дверцята й підняв голову.

Прямо до мого вікна.

Я відступила.

І майже одразу відчула, наскільки безглуздо це виглядало.

Він не міг бачити мене крізь темне скло.

Але телефон у руці завібрував.

Я знаю, що ти дивишся.

Я нахмурилася.

— У вас камери біля мого будинку?

Відповідь:

Ти справді думаєш, що я б зізнався?

Я швидко надрукувала:

— Це не смішно.

За кілька секунд:

Я жартую. Виходь.

Я ще раз подивилася у вікно.

Руслан стояв біля машини, засунувши одну руку до кишені. Він не поспішав і не виглядав роздратованим. Просто чекав.

Наче знав, що я вийду. Ця його впевненість дратувала.

І чомусь змушувала хотіти довести протилежне.

Я навмисно залишилася в кімнаті ще на кілька хвилин.

Перевірила валізу. Поправила волосся.Взяла телефон…

Потім зрозуміла, що поводжуся як дитина, яка намагається показати, що не виконує чужих наказів.

Руслан не мав влади наді мною.

Я їхала до маєтку не через нього.

Я їхала через батька. Через будинок. Через заповіт.

Саме це я повторювала собі, спускаючись сходами.