2 ГЛАВА

Соломія

Сьогодення:

Дощ почався ще вдень, але до згодом перетворився на справжню зливу.

Вода безперервно стікала по вікнах університетського корпусу, розмиваючи обриси міста, а сіре небо здавалося таким низьким, що, здавалося, варто лише простягнути руку — і можна торкнутися важких хмар.

Я стояла біля виходу, притискаючи до грудей сумку з конспектами, і кілька хвилин безглуздо дивилася на дощ.

У рюкзаку лежала парасоля, але я знала, що вона зламана ще з минулого тижня. Здавалося, останнім часом усе навколо ламалося надто легко: парасолі, плани, звичний порядок життя.

Люди поспішали повз мене, ховаючись під капюшонами та великими чорними парасолями. Хтось сміявся, хтось говорив телефоном, хтось нервово поглядав на годинник. Усі кудись поспішали, ніби вечір був звичайним і нічого страшного у світі не відбувалося.

Я їм заздрила.

Дев’ять днів тому помер мій батько.

Відтоді місто продовжувало жити так, наче нічого не сталося. Кав’ярні відчинялися зранку, машини стояли в заторах, люди сварилися через дрібниці й будували плани на вихідні.

А я щоранку прокидалася з коротким відчуттям, що все добре, а потім згадувала.

Тато більше не повернеться.

Від цієї думки досі ставало важко дихати.

Я вийшла надвір і майже одразу відчула, як холодні краплі впали на обличчя. Темне волосся швидко намокло й прилипло до щік. Я поправила комір пальта та рушила вздовж мокрого тротуару.

Дорога додому проходила повз невеликий парк. Раніше я часто скорочувала через нього шлях, але після смерті тата перестала ходити туди ввечері. Не тому, що боялася темряви. Просто мені не подобалося залишатися наодинці з власними думками.

У тиші вони ставали надто гучними.

Я досі не могла змусити себе зайти до його кабінету.

Двері були зачинені, але я знала, що всередині все залишилося так, як того ранку: документи на столі, окуляри біля ноутбука, чашка, яку він не встиг прибрати.

Мама померла давно, тому після татової смерті будинок раптом став належати лише мені.

Я мала б відчувати себе дорослою.

Натомість почувалася дівчинкою, яку залишили саму в надто великому й тихому будинку.

Телефон завібрував у кишені.

На екрані висвітився незнайомий номер.

Я зупинилася під навісом невеликої крамниці й кілька секунд дивилася на нього. Після похорону мені телефонували десятки людей: далекі родичі, знайомі батька, які раптом згадали, що колись працювали разом із ним, юристи та представники банків.

Я натиснула кнопку відповіді.

— Слухаю.

— Добрий вечір. Пані Вишневська?

Чоловічий голос був спокійним, офіційним і настільки беземоційним, що я одразу зрозуміла: він телефонує не для того, щоб висловити співчуття.

— Так. Це я.

— Мене звати Олег Сергійович. Я нотаріус вашого батька. Перепрошую, що турбую вас у такий час, але виникла необхідність обговорити деякі положення його заповіту.

Я міцніше стиснула телефон.

— Ми вже зустрічалися після похорону. Ви сказали, що всі документи оформлені й мені потрібно лише підписати кілька паперів.

— Саме так. Однак сьогодні до мене надійшли документи, які ваш батько залишив із окремими вказівками.

— Якими вказівками?

На іншому кінці запанувала коротка пауза.

— Я вважаю, що вам краще дізнатися про це особисто.

— Якщо ви телефонуєте мені ввечері, щоб сказати, що «краще поговорити особисто», то, мабуть, справа серйозна.

— Вона… незвичайна.

Я насупилася.

— Що це означає?

— Завтра о десятій ранку ви зможете приїхати до мого офісу?

Мені не сподобалося, як він уникав прямої відповіді. Тато ніколи не любив загадок і завжди казав, що недомовленість породжує більше проблем, ніж правда. Тому я не могла зрозуміти, чому він залишив після себе щось настільки незрозуміле.

— Добре, — відповіла я. — Я приїду.

— Дякую. І ще одне, пані Соломіє.

— Слухаю.

— Будь ласка, не запізнюйтеся. Інший спадкоємець також буде присутній.

Я відчула, як пальці похололи.

— Який інший спадкоємець?

Але замість відповіді пролунали короткі гудки.

Нотаріус поклав слухавку.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, ніби сподівалася, що він передзвонить і пояснить, що це був жарт.

Інший спадкоємець.

Ці слова не виходили з голови всю дорогу додому.

У тата не було інших дітей. Принаймні мені про них нічого не було відомо. У нього не залишилося близьких родичів, яким він міг би передати частину майна. 

Звичайно, існували далекі родичі, але тато майже не підтримував із ними зв’язок.

Правду кажучи, вони не надто приємні люди.

Тоді хто? І чому він нічого мені не сказав?

⸻

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

У кімнаті було напівтемно. Дощ не припинявся всю ніч, і тепер по підвіконню тихо стукали краплі. Я лежала нерухомо, дивлячись у стелю, та намагалася переконати себе, що сьогоднішня зустріч не означає нічого страшного.

Можливо, тато просто залишив частину грошей благодійному фонду.

Або комусь із давніх друзів.

Можливо, нотаріус перебільшував.

Але внутрішнє відчуття підказувало протилежне.

Я підвелася й підійшла до дзеркала.

Довге темне волосся було розкуйовджене після сну. Під блакитними очима залягли тіні, яких не приховав навіть тонкий шар косметики.

Я виглядала втомленою. Не так, як після безсонної ночі.

Глибше.

Наче за ці дев’ять днів стала старшою на кілька років.

На тумбочці стояла фотографія. Ми з татом сиділи біля озера, і він тримав мене за плечі. Мені тоді було десять, а йому, мабуть, здавалося, що я назавжди залишуся маленькою.