1 ГЛАВА

Два роки тому..

Руслан

Зала суду тиснула.

Не метафорично — фізично.

Важке повітря осідало на плечах, змішувалося із запахом старого дерева, пилу й чужого страху. Стіни здавалися надто близькими, а приглушений шепіт людей різав слух сильніше, ніж будь-який крик.

Я сидів нерухомо, поклавши закуті в кайданки руки на темну дерев’яну поверхню, і повільно оглядав присутніх.

Вони дивилися на мене так, ніби перед ними сидів не чоловік, а небезпечна тварина, яку нарешті загнали до клітки.
 

Хтось відводив погляд, щойно наші очі зустрічалися.

Хтось, навпаки, розглядав мене з неприхованою цікавістю.

А хтось уже виніс вирок.

Без судді. Без доказів. Без правди.

У їхніх очах я був убивцею.

Чоловіком, який нібито забрав життя власної сестри.

Я повільно стиснув щелепи.

Метал кайданок уп’явся в зап’ястки, але я навіть не відчув болю. Після останніх місяців біль перестав мати значення.

Боліла зовсім інша річ. Зрада.

Моя сестра була мертва…

А чоловік, через якого вона загинула, сидів на волі.

Більше того — він зумів перетворити мене на винного.

Я хотів лише справедливості.

Хотів знайти того, хто зламав її життя, забрав майбутнє й залишив після себе лише холодну могилу та питання, на які ніхто не збирався відповідати.

Я копав надто глибоко.

Знайшов те, чого не мав знаходити.

І тепер сидів тут.

Можливо, треба було взяти гроші?

Можливо, варто було прийняти пропозицію, яку мені зробили ще на початку.

Забудь. Не лізь. Отримай компенсацію й зникни.

Тоді я відмовився. Бо це був би не я.

Я завжди вважав, що не все можна купити. Так нас з сестрою виховували батьки.

Що є речі, які залишаються недоторканними: правда, вірність, пам’ять про близьких.

Як виявилося, я помилявся.

Гроші справді роблять дива.

За них можна змусити свідка забути те, що він бачив.

За них можна перетворити брехню на переконливу історію.

За них можна змусити людей дивитися тобі в очі й говорити те, що вигідно тому, хто платить.

Я повільно перевів погляд на чоловіка, який сидів через кілька рядів.

Він навіть не дивився на мене.

Спокійно розмовляв із адвокатом, ніби прийшов не на суд, а на ділову зустріч.

На його зап’ясті блиснув дорогий годинник.

Я знав, скільки коштує цей годинник.

Приблизно стільки ж, скільки совість більшості людей у цій залі.

Усмішка ледь торкнулася моїх губ. Холодна та безжальна.

Якщо мене сьогодні посадять, це не означатиме, що він переміг.

Це лише означатиме, що мені доведеться повернутися пізніше..

І тоді я більше не шукатиму справедливості.

Я створю її сам.

— Пане Воронов, прошу вас поводитися спокійніше, — пролунав голос судді.

Я повільно підняв голову.

— А я поводжуся неспокійно?

Мій голос прозвучав низько й хрипко.

У залі стало тихіше.

Суддя поправив окуляри.

— Ваш погляд на всіх присутніх…

— Мій погляд не є злочином.

Кілька людей нервово заворушилися.

Я відкинувся на спинку стільця й продовжив дивитися вперед.

Мене не цікавило, що вони думають.Нехай бояться.

Страх хоча б був чесним.

На відміну від їхніх свідчень.

Прокурор говорив уже майже двадцять хвилин.

Можливо, довше.Я перестав слухати вже досить давно.

Його голос перетворився на далекий шум.

Я дивився на світло, що падало крізь високе вікно, і думав про сестру.

Про її сміх.

Про те, як вона завжди жартівливо називала мене буркутун — бо був занадто серйозним. А я її занозою.

Про останню розмову, після якої я так і не встиг сказати їй головного.

У грудях щось стиснулося. 
Я різко відвів погляд. Ні. Не тут.Не перед ними.

Вони не побачать, що мені боляче.

Не отримають від мене нічого.

Я вже майже змирився з думкою, що сьогодні мене заберуть звідси в наручниках.

Що двері камери зачиняться за моєю спиною.

Що ті, хто підставив мене, святкуватимуть перемогу.

А потім почув:

— До зали запрошується наступний свідок.

Я навіть не підняв голови.

Ще один куплений голос. Ще одна брехня. Від якої мені захочеться блювати, і хто зна чи цього разу я зможу втриматись.

Ще одна людина, яка продасть правду за достатньо велику суму.