Епілог. Після вироку

Через рік суд визнав Юлію винною у вбивстві, підробленні документів, привласненні коштів та організації незаконного проникнення до квартири.

Вона уклала угоду щодо фінансових епізодів, допомогла повернути частину грошей і назвала посередників. Обвинувачення у вбивстві розглянули окремо. Суд визнав, що другий удар був свідомим, а подальші дії доводили намір приховати злочин.

Під час останнього слова Юлія не просила Марту пробачити. Сказала, що роками переконувала себе, ніби одна брехня захищає дружбу, а наступна рятує компанію. Зрештою кожна нова дія лише захищала її саму.

Марта слухала з останнього ряду. Після оголошення вироку не відчула радості. Рішення суду встановлювало відповідальність, але не повертало людину, яку вона вважала подругою.

«ЛевБуд» продали іншій будівельній групі. Гроші спрямували кредиторам і постраждалим інвесторам. Марта відмовилася від участі в новій компанії після завершення всіх процедур.

Тарас отримав умовний строк за приховування частини фінансових операцій і сплатив значний штраф. Він один раз написав Марті, що шкодує про мовчання. Вона відповіла, що мовчання було рішенням, а не випадковістю.

Соломія працювала у відділі внутрішнього контролю великої торговельної мережі. Її взяли після рекомендації незалежного аудитора та повної перевірки участі у справі.

Після суду вони зустрілися біля гардероба.

— Це останній раз, коли нас викликали разом, — сказала Соломія.

— Сподіваюся.

— Я переїжджаю до Львова. Компанія відкриває там офіс.

— Успіхів.

Соломія вдягнула пальто.

— Ви так і не пробачили мене.

— Ні.

— Я не питаю з претензією.

— Я знаю. Відсутність пробачення не означає, що бажаю вам поганого. Просто не хочу робити вигляд, що між нами можна почати спочатку.

— Мені цього достатньо.

Вони вийшли з будівлі окремо.

Архітектурне бюро Марти виграло конкурс на реставрацію міської бібліотеки. Роботи мали тривати два роки. У договорі було сто двадцять сторінок, три додатки й окрема угода про авторський нагляд.

Марта читала документи разом із Оленою. Після справи вони продовжили працювати: адвокатка перевірила нову систему доступу, угоди з клієнтами й правила електронних підписів.

— Раніше ти теж читала договори уважно, — сказала Олена.

— Читала ті, які приносили мені на підпис. Не перевіряла, що підписують від мого імені без мене.

— Повністю виключити ризик неможливо.

— Мені не потрібна повна гарантія. Потрібно знати, хто має доступ і як це перевірити.

Після підписання Марта спустилася до першого поверху бібліотеки. Будівля потребувала зміцнення перекриттів, заміни мереж і реставрації фасаду. Роботи було багато, результат не з’явиться за кілька тижнів.

Біля входу чекав Андрій. Після завершення суду він повернув останню копію ключів і запросив її випити кави. Не назвав це побаченням і не говорив про майбутнє.

— У вас є година? — запитав він.

Марта перевірила календар.

— Є сорок хвилин.

— Для першої кави достатньо.

Вони пішли до кафе через дорогу. Марта не знала, чи буде друга зустріч, і не намагалася вирішити наперед.

Її життя не стало безпечним лише тому, що вбивцю засудили. Вона втратила чоловіка, подругу й частину бізнесу. Зате більше не мусила жити всередині чужої версії подій.

Перед входом до кафе Андрій притримав двері. Марта подякувала й зайшла першою.

Суд тривав одинадцять місяців. Юлія визнала фінансові злочини, але щодо вбивства наполягала, що перший удар був самозахистом, а другий — дією в стані сильного душевного хвилювання. Експертиза цього не підтвердила. Між ударами вона розмовляла, оцінила погрозу Олега й діяла цілеспрямовано. Після вбивства виконала дев’ять послідовних дій для приховування слідів.

Вирок зачитували понад три години. Юлія слухала нерухомо. Коли суддя назвав строк, її мати заплакала в першому ряду. Марта відчула не полегшення, а завершення очікування. Жодне число не могло повернути прожиті роки чи зробити правду менш важкою.

Після засідання журналісти оточили сходи. Марта дала одну коротку відповідь:

— Суд установив винну. Для мене важливо, що за злочин не відповіла людина, на яку навмисно вказували підроблені докази.

Вона не сказала імені Соломії. Та дивилася трансляцію з іншого міста й увечері надіслала: «Дякую, що не промовчала тоді». Марта відповіла: «Бережи себе». На цьому їхнє листування закінчилося.

Частину грошей повернули ще до вироку. Решту стягували з майна Олега та рахунків посередників. «ЛевБуд» завершив обидва проблемні комплекси із затримкою на чотири місяці. Тараса затвердили директором після відкритого конкурсу. Він попросив Марту увійти до наглядової ради, і вона погодилася за умови, що не матиме виконавчих повноважень.

Валентина прийшла на оголошення вироку, але не підійшла. Через тиждень запросила Марту на кладовище в річницю смерті Олега. Вони простояли біля могили десять хвилин. Валентина поклала квіти, Марта нічого не принесла.

— Ти його колись пробачиш? — запитала Валентина.

— Я не знаю, що це має означати.

— Що перестанеш сердитися.

— Я вже не серджуся щодня. Але не називатиму його вчинки помилками лише тому, що минув час.

Валентина кивнула.

— Мабуть, цього достатньо.

Вони розійшлися біля воріт і не домовлялися про нову зустріч.

Міська бібліотека відкрилася навесні. Марта стояла в читальній залі й дивилася, як відвідувачі займають місця біля вікон. На стіні висіла табличка з назвою бюро. Її прізвище було надруковане без помилки.

Після відкриття Андрій чекав надворі. Він уже працював в іншому підрозділі й не мав стосунку до фінансового провадження.

— Тепер можна запитати? — сказав він.

— Залежить від запитання.

— Кава. Без протоколу й розмов про докази.

— Про докази ви все одно заговорите за десять хвилин.