Розділ 20. Алібі

Прокуратура запропонувала Марті не оприлюднювати фінансовий архів до передачі справи в суд. Вона погодилася не публікувати документи, але відмовилася підписувати заяву про захист ділової репутації Олега.

— Репутація не є доказом, — сказала вона Сергієві Лановому. — Якщо матеріали підтверджують його участь, ви не називатимете її неперевіреною лише тому, що він мертвий.

— Померлий не може захищатися.

— Живі люди теж не могли, поки він готував на них справу.

Лановий визнав, що Олег намагався отримати неформальні гарантії в обмін на документи. Службова перевірка встановила порушення з боку прокурора: він не зареєстрував повідомлення належним чином і дозволив потенційному підозрюваному залишити будівлю з оригіналами.

Тарас погодився співпрацювати у фінансовому провадженні. Його звинуватили у приховуванні інформації та порушеннях звітності, але не у вбивстві. Він передав свою частку в управління незалежному адміністраторові.

«ЛевБуд» зупинив два проєкти й увійшов у процедуру реструктуризації. Банк погодився не вимагати особистих гарантій від Марти після підтвердження підроблення. Її частку тимчасово арештували як актив у справі, але рахунки архітектурного бюро розблокували повністю.

Валентина прочитала матеріали лише через два тижні. Попросила Марту приїхати.

На столі лежали копії квитків до Праги, майнова угода й записка Олега для прокурора.

— Він справді хотів поїхати? — запитала вона.

— Так.

— Не попрощавшись зі мною?

— Не знаю, що він планував сказати.

— Ти тепер його ненавидиш?

Марта подумала.

— Я не можу звести одинадцять років до одного слова. Він зраджував, крав і використав моє ім’я. Я любила людину, яка це робила. Обидва факти правдиві.

— Я сказала журналістам, що ти причетна.

— Так.

— Повірила йому, навіть коли він уже не міг нічого пояснити.

— Ви вірили версії, яку він готував для вас.

— Це не виправдання.

— Ні.

Валентина попросила вибачення без умов. Марта не відповіла, що все гаразд. Домовилася передавати їй інформацію про суд і залишила номер Олени для юридичних питань.

Із Соломії зняли підозру у вбивстві. Її дії у фінансовому відділі перевіряли окремо. Вона визнала службову недбалість, надала повний архів і погодилася свідчити проти Юлії та інших учасників схеми.

Перед останнім спільним допитом вони з Мартою сиділи в коридорі.

— Я звільняюся, — сказала Соломія. — Навіть якщо компанія залишиться.

— Це логічно.

— Не знаю, де працюватиму. У кожному пошуку мого імені першою з’являється коханка вбитого директора.

— У мене — дружина, яка створила коханці алібі.

— Ви шкодуєте?

— Про те, що сказала правду? Ні.

— Про те, що впустили мене тієї ночі?

— Іноді. Якби не впустила, не дізналася б про зраду того вечора. Але вранці все одно дізналася б про смерть і документи. Невідомість не зробила б життя кращим.

Соломія кивнула.

— Я не проситиму пробачення ще раз.

— Добре.

— Але хочу, щоб ви знали: після розриву я не збиралася повертатися до Олега.

— Це важливо для вас, не для мене.

— Розумію.

Андрій вийшов із кабінету й запросив Соломію. Вона підвелася, подякувала Марті за алібі й пішла.

Олена принесла на підпис остаточну заяву про визнання Марти потерпілою у справі про використання її документів. Марта перечитала кожну сторінку. У тексті не було формулювань, що вона «не знала й не могла знати» про злочини чоловіка. Лише перевірені факти: не створювала компанію, не підписувала довіреність, у момент операції перебувала вдома.

— Підписуємо? — запитала Олена.

— Так.

Після підписання Марта поїхала до бюро. Команда чекала в переговорній з оновленим графіком. Один клієнт остаточно пішов, два залишилися, з’явився новий запит на реставрацію бібліотеки.

Марта не виголошувала промови. Розповіла про розблокування рахунків, ризики й строки. Попросила бухгалтерку щомісяця надавати повний звіт усім керівникам проєктів, а не лише їй.

Увечері Андрій привіз коробку особистих речей Олега, які більше не були потрібні слідству. Годинник залишався доказом. Повернули ключі, гаманець, обручку й записник.

— Справу передають до суду, — сказав він. — Вас ще викликатимуть, але основне завершено.

Марта взяла обручку. На внутрішньому боці було вигравіювано дату весілля.

— Ви весь час справді підозрювали нас із Соломією? — запитала вона.

— На початку — так.

— Навіть після камер?

— Камери доводили, де ви були. Не доводили, чого не планували.

— Коли перестали?

— Коли побачив, що переказ і лист зробила людина в кабінеті, а ви обидві передавали докази, які могли нашкодити вам самим.

— Чому не сказали?

— Бо підозра не зникає від слів. Вона зникає після перевірки.

Марта поклала обручку до коробки.

— Дякую, що перевірили.

— Це моя робота.

Він пішов. Марта залишилася в порожньому бюро, вимкнула світло в переговорній і перевірила завтрашній графік.

Алібі, яке вона дала коханці, не повернуло їй чоловіка й не зробило Соломію невинною в усьому. Воно лише не дозволило покарати її за злочин, якого вона не вчиняла.

Цього було достатньо.

Наступні два місяці Марта майже щодня працювала з аудиторами. «ЛевБуд» втратив два проєкти, зате банк відновив кредитну лінію після того, як компанія відкрила всі рахунки для перевірки. Тарас залишився виконувачем обов’язків директора, але кожен платіж понад сто тисяч тепер підтверджували троє людей.

— Ти будуєш систему, в якій нікому не довіряють, — сказав він на засіданні.

— Я будую систему, де довіру не використовують замість контролю.

— Це повільніше.

— Зате дванадцять мільйонів не зникають за дев’ять підписів.

Тарас проголосував за нові правила.

Марта продала частину успадкованої частки Олега, щоб покрити податкові зобов’язання й повернути компанії гроші до завершення суду. Валентина погрожувала оскаржити спадщину, але після розмови з адвокатом відмовилася. Вона забрала особисті речі сина й залишила Марті сімейні фотографії.