Розділ 15. Пісочне пальто

Квитанція з хімчистки лежала в кишені іншого пальта Юлії.

Замовлення оформили о 8:06 уранці після вбивства. Послуга включала термінове чищення, видалення плями з лівого рукава й доставку додому до шостої вечора.

Працівниця хімчистки впізнала Юлію. Вона запам’ятала клієнтку, бо та прийшла до відкриття й доплатила подвійну суму за терміновість.

— Я сказала, що результат не гарантований, — пояснила жінка слідчому. — Пляма була темна, невелика. Пані нервувала й питала, чи можна повністю замінити підкладку.

— Ви визначили походження плями? — запитав Андрій.

— Ні. Ми не лабораторія. Схоже було на вино або іржу.

— Річ повернули?

— Кур’єр доставив за адресою.

Кур’єр підтвердив доставку. Пакет прийняла помічниця Юлії, розписалася й залишила в приймальні. За її словами, увечері пакета вже не було.

Юлія стверджувала, що забрала пальто додому, але через кілька днів помітила пошкодження тканини й віддала на благодійність. Назву організації не пам’ятала. Контейнер для одягу стояв біля торговельного центру, куди вона заїжджала дорогою до матері.

Камери торговельного центру зберігали записи лише сім днів. Вони вже були перезаписані.

— Вона викинула головний речовий доказ, — сказала Марта.

— Якщо пальто справді те саме й на ньому була кров, — відповіла Олена.

— Навіщо міняти підкладку через вино?

— Можливо, тканину пошкодили під час чищення.

— І вона не подала претензію, а віддала дороге пальто в контейнер.

— Пояснення слабке. Але нам потрібна річ або свідчення людини, яка бачила пляму до чищення.

Марта переглядала перелік благодійних організацій, які обслуговували контейнери. Їх було три. Одяг вивозили раз на тиждень на сортувальні склади, частину відправляли до регіональних центрів, частину переробляли.

Андрій уже направив запити, але склади не мали електронного обліку кожної речі.

— Я можу допомогти шукати, — сказала Марта.

— Ні, — відповіла Олена.

— Чому?

— Бо це робота поліції. Якщо ти знайдеш пальто сама, захист Юлії поставить під сумнів походження доказу.

— Я не торкатимуся. Просто покажу працівникам фотографію.

— Передаси фотографію Андрію.

Марта вже звикла, що правильна відповідь майже завжди вимагала від неї бездіяльності. Вона надіслала фотографії пальта й опис пошкодженого рукава слідчому.

Того дня відбувся повторний допит помічниці Юлії — Катерини Мазур. Вона зізналася, що не брала автомобіль у вечір убивства. Юлія попросила підтвердити цю версію наступного ранку.

— Сказала, що їздила на конфіденційну зустріч із клієнтом і не хоче розкривати ім’я, — пояснила Катерина. — Запевнила, що це не пов’язано з Олегом.

— Чому погодилися? — запитав Андрій.

— Я працювала в неї п’ять років. Довіряла.

— Ключі від автомобіля вона дала вам до вистави?

— Ні. Машина весь час стояла на паркінгу театру.

— Ви виходили з театру?

— Лише в антракті до фоє. Юлія сказала, що їй треба подзвонити, й пішла до гардероба.

— Коли повернулася?

— Після десятої. Я не дивилася на годинник. Вона зайшла до зали перед завершенням і сказала, що розмовляла з клієнтом у машині.

— У якому була одязі?

— Під час першої дії — у чорній сукні. Коли повернулася, зверху було пісочне пальто.

— Ви не здивувалися?

— Подумала, їй холодно.

Це свідчення руйнувало театральне алібі. Але Юлія не зникла й не відмовилася від співпраці. Приїхала до відділу з адвокатом і змінила попередні пояснення.

Визнала, що їздила до офісу «ЛевБуду».

— Олег написав на робочу пошту, що зустріч усе ж відбудеться, — сказала вона. — Я побачила лист під час антракту, взяла машину матері й поїхала.

— Чому не сказали раніше? — запитав Андрій.

— Злякалася. Я знала, що він мертвий, а моя зустріч стоїть у календарі.

— О котрій приїхали?

— Приблизно о 21:25.

— За чотири хвилини до відкриття службових дверей.

— Можливо.

— Хто відчинив?

— Я ввела код юридичного відділу.

— Де був Олег?

— У кабінеті.

— Живий?

— Так.

— Про що говорили?

— Він хотів, щоб я підготувала документи про добровільне розкриття фінансових порушень. Збирався звинуватити Соломію й Тараса.

— А вас?

— Сказав, що я припустилася професійної недбалості, але він не називатиме мене співучасницею, якщо допоможу.

— Ви погодилися?

— Ні. Ми посварилися.

— О котрій пішли?

— Близько 21:36.

— До смерті Олега залишалося п’ять хвилин.

— Він був живий, коли я вийшла.

— Хто прийшов після вас?

— Не бачила.

— Чому камера зафіксувала машину лише о 21:57?

— Я сиділа в салоні й заспокоювалася.

— Двадцять хвилин?

— Можливо.

— Чому не повернулися до театру одразу?

— Була зла.

— Ви чули удар, крик, музику?

— Ні.

— Бачили пістолет?

— Він лежав на столі.

— Бронзову модель?

— Стояла біля вікна.

Насправді за даними огляду модель до удару стояла на правому краю письмового столу. Цю деталь не публікували. Юлія могла помилитися після стресу або навмисно віддаляла себе від знаряддя.

— На пальті була пляма? — запитав Андрій.

— Я зачепила рукавом мокру стіну біля службового виходу.

— Чому працівниця хімчистки каже, що пляма була темна?

— На вулиці бруд.

— Навіщо просили замінити підкладку?

— Рукав промок наскрізь, залишився запах.

— Який?

Юлія на мить замовкла.

— Не пам’ятаю.

Після допиту її знову відпустили. Прокурор вважав, що нових свідчень достатньо для підозри у приховуванні інформації, але ще недостатньо для обвинувачення у вбивстві. Голосовий запис залишався коротким, пальта не було, біологічні сліди під нігтями Олега ще не ідентифікували.