Розділ 14. Шість хвилин

Марта шість разів переглянула фрагмент із камери театру.

О 20:47 Юлія вийшла з глядацької зали під час антракту. Пройшла через фоє, відповіла на дзвінок і зникла за колоною. Наступна камера зафіксувала її біля службового гардероба о 20:51. Після цього вона не з’являлася в полі зору до 22:06.

Вистава завершилася о 22:18. Ірина Денисенко була впевнена, що Юлія повернулася до початку другої дії, але не могла пояснити, чому її місце на записі залишалося порожнім.

— Вона сиділа праворуч від мене, — повторювала Ірина. — Я дивилася на сцену, а не на крісло.

Від театру до офісу «ЛевБуду» можна було доїхати за сімнадцять хвилин без заторів. Юлія мала сорок п’ять хвилин до смерті Олега й ще двадцять п’ять — після.

Її автомобіль виїхав із театрального паркінгу о 20:55. Повернувся о 22:01.

— Вона сказала, що машину брала помічниця, — повідомив Андрій. — Помічниця це підтверджує.

— Де була помічниця?

— Каже, їздила забрати ліки для матері Юлії.

— Аптека?

— Готівкова оплата, камера не працювала.

— Знову зручно.

— Помічниця користувалася машиною раніше. Є повідомлення Юлії з дозволом брати ключі.

— У день убивства теж є?

— Ні.

Марта сиділа в кабінеті Олени. На столі лежала карта з позначеними камерами, часом проїзду й можливими маршрутами. Андрій приніс її не для спільного розслідування, а щоб перевірити, чи Марта знала про інший автомобіль Юлії.

— У неї є машина матері, — сказала Марта. — Старий сірий седан. Але Валерія Олексіївна живе за містом.

— Номер знаєте?

— Ні.

— Коли бачили востаннє?

— Взимку. Юлія брала, поки її автомобіль ремонтували.

Андрій записав марку.

— Службовий вхід до «ЛевБуду» відкрили о 21:29, — сказав він. — Використано код юридичного відділу.

— Код спільний?

— Так. Ним користувалися Юлія, двоє її партнерів, четверо помічників і кур’єр фірми.

— Хтось із них був біля офісу?

— Усі заперечують. Телефони більшості підтверджують інші місця.

— Телефон Юлії був у театрі.

— Так. Під’єднувався до внутрішньої мережі о 21:12 і 21:48.

— Вона могла залишити його в сумці.

— Могла.

— Камера службового входу?

— Не працювала через заміну накопичувача. Роботи запланували за тиждень до вбивства.

— Хто погоджував?

— Служба безпеки й Тарас.

— Юлія знала?

— Повідомлення про роботи розіслали керівникам відділів.

Шість хвилин між смертю та переказом стали центральною частиною справи. Людина в кабінеті діяла швидко, але не хаотично. Відкрила ноутбук, увела пароль, запустила банківський застосунок, під’єднала флешку, ввела код електронного ключа й підтвердила платіж.

— Вона знала все наперед, — сказала Марта.

— Або отримала інструкцію, — відповів Андрій.

— Від Олега?

— Не виключено, що він сам підготував платіж і залишив застосунок відкритим. Убивці залишилося підтвердити.

— Тоді навіщо вбивати до переказу?

— Можливо, не планувала.

Олена переглянула часову шкалу.

— Після удару вбивця бачить підготовлену операцію, вирішує забрати гроші й одночасно використати ключ Марти, — сказала вона. — Це пояснює поспіх.

— Але не лист, — заперечила Марта. — Лист створили пізніше й цілеспрямовано проти Соломії.

— Після переказу з’явився час подумати.

Андрій закрив теку.

— Є ще один цифровий слід. О 21:42 у кабінеті вимкнули музику голосовою командою.

— Олег користувався колонкою? — запитала Марта.

— Постійно, за словами помічниці. Пристрій зберіг журнал і короткий фрагмент звуку для розпізнавання.

— Там голос убивці?

— Два слова: «Вимкни музику».

— Чоловічий чи жіночий?

— Жіночий.

Марта відчула, як усе в кімнаті стало різкішим: світло, шум кондиціонера, край столу під пальцями.

— Порівняли із Соломією?

— Не збігається за висотою й тембром. Але запис короткий.

— З Юлією?

— Вона поки не надала зразок добровільно. Отримуємо дозвіл.

— Вона відмовилася?

— За порадою адвоката.

— А інші жінки в офісі?

— Збираємо зразки в тих, хто міг мати доступ.

Олена попросила відтворити аудіо. Андрій вагався, але погодився, оскільки голос міг належати знайомій Марті людині.

Запис тривав менше секунди. Жіночий голос говорив спокійно, трохи тихіше, ніж вимагала колонка. Друге слово обривалося разом із музикою.

Марта прослухала тричі.

— Схоже на Юлію, — сказала вона. — Але я вже очікую почути її.

— Саме тому впізнання голосу свідком не буде основним доказом, — відповів Андрій.

— Можна порівняти з її інтерв’ю чи судовими записами.

— Експерти вже працюють.

Марта попросила ввімкнути ще раз. Олена зупинила.

— Від повторення запис не стане довшим.

Вони повернулися до службового коду. Його змінили наступного ранку о 7:14 з облікового запису керівника юридичного відділу «ЛевБуду». Формально посаду обіймав штатний юрист, але доступ адміністратора мала Юлія як зовнішня керівниця правового напряму.

Вона пояснила, що після новини про вбивство наказала змінити всі коди безпеки. Електронний лист із дорученням справді надіслала о 7:09.

— Нормальна дія після злочину, — сказала Олена.

— І водночас спосіб приховати, який код використали, — відповіла Марта.

— Старий журнал зберігся. Нічого не приховано.

— Можливо, вона не знала.

Андрій отримав повідомлення й показав фотографію автомобіля. Сірий седан матері Юлії зафіксувала камера о 21:18 за два квартали від офісу. За кермом сиділа жінка. Обличчя закривала тінь від козирка.

О 21:57 автомобіль рухався в напрямку театру.

— Вона мала дві машини, — сказала Марта. — Свою віддала помічниці, а взяла материну.

— Це версія, — нагадав Андрій.

— Де була її мати?