Розділ 12. Чуже ім’я

Документи з Мартином підписом опублікували наступного ранку.

Анонімний канал виклав реєстраційну заяву «Вектор Прайм», два договори з «ЛевБудом» і таблицю платежів. Особисті дані не закрили. За годину в мережі вже були номер її паспорта, адреса бюро й старий номер телефону.

Заголовки не містили знаків питання.

«Дружина вбитого забудовника керувала компанією-прокладкою».

«Коханка створила алібі організаторці фінансової схеми».

«Дванадцять мільйонів після смерті: хто встиг натиснути кнопку?»

Олена зателефонувала о сьомій і попросила нічого не публікувати самостійно. Марта вже стояла у ванній перед дзеркалом, намагаючись замазати темні кола під очима. За десять хвилин мала початися онлайн-нарада з працівниками бюро.

— Мовчання теж використають, — сказала вона.

— Використають будь-яку реакцію. Спочатку зафіксуємо витік і подамо заяву про незаконне поширення персональних даних.

— Люди вже бачать документи.

— Тому відповідь повинна бути короткою й перевіреною. Ти не можеш розкривати матеріали слідства.

— Я можу сказати, що підпис підроблений.

— Поки немає остаточного висновку експерта.

— Я знаю, що не підписувала.

— Особисте переконання і процесуально підтверджений факт — різні речі.

Марта поклала косметику до шухляди.

— Приїжджай до бюро. Не хочу ховатися вдома.

— Біля входу журналісти.

— Нехай стоять.

Олеся зустріла її в підземному паркінгу. Вона виглядала так, ніби теж не спала: волосся зібране недбало, у руках два телефони й папка з листами клієнтів.

— Троє замовників просять термінову розмову, — сказала вона в ліфті. — Один призупинив оплату. Власник будинку на Великій Житомирській хоче розірвати договір через «репутаційні ризики».

— У договорі є підстава?

— Ні. Але він каже, що банк не погодить фінансування, поки твої рахунки перевіряють.

— Наші рахунки не заблоковані.

— Я пояснила. Він хоче почути від тебе.

— Почує після наради.

У бюро працювало одинадцять людей. Дев’ятеро під’єдналися з переговорної, двоє — дистанційно. Марта сіла на своє звичне місце й не стала готувати окрему промову.

— Ви всі бачили новини, — почала вона. — Компанію «Вектор Прайм» зареєстрували на моє ім’я без мого відома. Підпис і документи перевіряє поліція. Я не маю права розповідати деталі справи, але кошти бюро не використовувалися в операціях «ЛевБуду», наші рахунки працюють, зарплати й податки сплачені.

Архітектор Богдан підняв руку.

— У мережі пишуть, що наша адреса була офісом тієї компанії.

— Її використали без дозволу. Тут ніколи не працювали працівники «Вектор Прайм» і не зберігалися її документи.

— До нас прийдуть з обшуком знову?

— Можуть. Якщо прийдуть із законною ухвалою, Олеся викличе адвоката й надасть доступ у зазначених межах. Не видаляйте файлів, не обговорюйте справу з журналістами й не відповідайте незнайомим людям на запитання про мене чи Олега.

— Нам загрожують підозри? — запитала бухгалтерка.

— Поки ні. Але якщо поліція викличе когось як свідка, скажіть правду й зверніться до адвоката. Бюро оплатить консультацію.

Олеся подивилася на список.

— Щодо роботи: два проєкти зупинили до пояснень. Грошей на рахунку вистачить на три місяці витрат без нових надходжень. Якщо затримка триватиме довше, будемо переглядати графіки.

Марта могла попросити не говорити про три місяці. Частина працівників відразу занепокоїлася. Проте приховувати ризик після того, як чоловік роками приховував від неї фінанси, було б неправильним.

— Звільнень зараз не плануємо, — сказала вона. — Але обіцяти, що справа не вплине на бюро, не буду.

Після наради люди не розійшлися одразу. Богдан підійшов і сказав, що залишиться, навіть якщо один із проєктів закриють. Бухгалтерка попросила копію інструкції на випадок нового обшуку. Двоє інших мовчки повернулися до роботи.

Олеся зачинила двері переговорної.

— Я знайшла журнал входів до сейфа, — сказала вона. — Код змінювали у травні. Перед тим приходив майстер із компанії безпеки.

— Хто його викликав?

— Я. Замок почав заїдати. Але заявку оформлювала через Юлію, бо вона перевіряла договір.

— Майстер міг скопіювати код?

— Теоретично. Ми вводили новий після його відходу.

— Хтось бачив?

— Ти, я й камера в коридорі.

— Запис зберігся?

— Лише дев’яносто днів. Це було раніше.

Олеся відкрила папку.

— І ще одне. Два місяці тому Юлія просила тимчасово дати доступ до твого ключа, щоб перевірити формат підпису під угодою «ЛевБуду».

— Ти дала?

— Ні. Сказала, що підпишемо після твого повернення з об’єкта. Вона відповіла, що вже не потрібно.

— Чому не розповіла?

— Це виглядало як звичайне робоче питання. Юлія постійно надсилала документи.

Марта відчула, як напружилися плечі.

— Знайди листування й зроби копію для поліції.

— Уже зробила.

Олена приїхала о десятій. Разом із нею був фахівець із кризових комунікацій, якого вона запросила лише на одну консультацію. Він запропонував записати відеозвернення, у якому Марта висловить співчуття працівникам компанії, відмежується від операцій і пообіцяє співпрацювати.

— Не буду висловлювати співчуття працівникам через смерть власного чоловіка так, наче я представниця компанії, — сказала Марта.

— Це стандартна форма.

— Саме тому звучатиме нещиро.

— Тоді коротка письмова заява.

Вони склали чотири речення:

«Я не створювала компанію «Вектор Прайм» і не надавала дозволу використовувати мої документи чи електронний підпис. Усі наявні матеріали передано правоохоронним органам. Я зацікавлена у встановленні особи, яка вбила Олега Левицького та здійснила незаконні фінансові операції від мого імені. До завершення експертиз не коментуватиму окремі версії слідства».