Розділ 8. Партнер без алібі

Після смерті Олега керування «ЛевБудом» формально перейшло до Тараса Гнатюка. Насправді компанією третій день керували банк, поліція й працівники, які намагалися не допустити зупинки будівництва.

Марта приїхала до офісу разом з Оленою. Біля входу стояла охорона, яку Тарас найняв після вбивства. Перепустки перевіряли навіть у членів правління.

На сьомому поверсі двері Олегового кабінету були опечатані. На підлозі в коридорі залишилися світлі прямокутники від вазонів, які прибрали під час огляду. Працівники проходили повз швидше, ніж раніше, й уникали дивитися на кабінет.

Тарас чекав у переговорній. Йому було сорок п’ять, але за останні дні він постарів помітніше, ніж за кілька попередніх років. Неголене обличчя, пом’ята сорочка, чашка давно холодної кави.

— Нарешті, — сказав він. — Нам треба підписати рішення про тимчасовий розподіл повноважень.

Олена поклала сумку на стіл.

— Спочатку отримаємо документи про стан рахунків і перелік платежів, які банк зупинив.

— Якщо чекатимемо повного звіту, завтра не заплатимо робітникам.

— Після переказу дванадцяти мільйонів без згоди пані Левицької вона нічого не підписуватиме наосліп.

Тарас подивився на Марту.

— Це справді зробили твоїм ключем?

— Так стверджує банк.

— Носій був у тебе?

— У сейфі.

— Олег міг мати копію?

— Міг. Ти знав про «Вектор Прайм»?

— До цієї ночі — ні.

Олена відкрила блокнот.

— Ви говорили поліції, що помічали завищені витрати.

Тарас перевів погляд на неї.

— Мої свідчення вам не повинні бути відомі.

— Пані Левицька має право розуміти стан компанії, часткою якої володіє. Я не питаю про матеріали слідства. Питаю, коли ви вперше виявили нестачу.

— У серпні.

— Два місяці тому?

— Так.

— І що зробили?

— Запитав Олега. Він показав попередні акти й сказав, що витрати пов’язані з підготовкою нових ділянок.

— Ви повірили?

— Ні.

— Чому не повідомили Марті?

— Бо вона не працює в компанії.

— Вона співвласниця.

— Олег контролював сорок п’ять відсотків, я — двадцять п’ять. Будь-яка сварка між нами паралізувала б компанію. Я хотів спочатку отримати докази.

— Отримали?

Тарас не відповів.

Марта сіла навпроти.

— Ти найняв приватного детектива?

Він підняв голову.

— Хто сказав?

— Поки ніхто. Але ти зняв сто тисяч готівкою наступного ранку після вбивства. Я бачила виписку з рахунку, який заблокував банк.

— Це мої гроші.

— Кому заплатив?

— Не стосується компанії.

— Тоді стосується вбивства.

Олена втрутилася:

— Якщо ви не готові пояснити добровільно, ми передамо інформацію слідчому й припинимо розмову.

Тарас підвівся, пройшов до вікна й повернувся.

— Я найняв людину перевірити Олега. Колишнього оперативника. Він мав з’ясувати, куди йдуть гроші й з ким Олег зустрічається поза офісом.

— Ім’я, — сказала Олена.

— Павло Дорошенко.

— Коли уклали угоду?

— Усної домовленості досягли три тижні тому.

— Сто тисяч — оплата?

— Перша частина. Він передав матеріали вранці після вбивства й відмовився продовжувати.

— Де матеріали?

— У сейфі.

— Покажіть.

— Це приватне розслідування.

— Людину, за якою ви стежили, вбили. Приватність закінчилася.

Тарас неохоче дістав із шафи тонку чорну теку. Усередині були фотографії, роздруківки маршрутів і короткі звіти.

Марта побачила Олега біля ресторану, в машині, на вході до орендованої квартири. На кількох знімках поруч була Соломія. На одному — Юлія.

Знімок зробили о 22:48 за дев’ять днів до вбивства. Юлія виходила зі службового провулка біля офісу. На ній було світле пальто, в руках — тека.

— Це могла бути робоча зустріч, — сказав Тарас.

— Чому тоді фотографував? — запитала Марта.

— Дорошенко знімав усіх.

На іншому фото Олег передавав конверт незнайомому чоловікові в підземному паркінгу. Ще на одному зустрічався з посадовцем біля будівлі прокуратури.

— Поліція бачила? — запитала Олена.

— Так. Я передав копії вчора.

— Чому Марта дізнається зараз?

— Бо її адвокатка поставила запитання.

Марта перегорнула звіт. Стеження велося дванадцять днів. У день убивства Дорошенко мав інше завдання й не спостерігав за Олегом.

— Де ти був о 21:41? — запитала вона.

— Удома.

— Сам?

— Так.

— Камери в будинку?

— Є.

— Підтверджують?

— Я зайшов о 20:15.

— І не виходив?

Тарас відвів погляд.

— Виходив у паркінг.

— Коли?

— Близько дев’ятої.

— Навіщо?

— Забрати документи з машини.

— Скільки часу був відсутній?

— Хвилин сорок.

— Поліції сказав те саме?

— Спочатку сказав, що весь вечір був удома.

Олена закрила теку.

— Чому збрехали?

— Бо виїжджав із паркінгу.

— Куди?

— Покататися.

— Після того як найняли детектива стежити за партнером і запідозрили крадіжку мільйонів?

— Не міг сидіти вдома.

— Ваш автомобіль зафіксовано біля офісу? — запитала Марта.

— Ні.

— Звідки знаєш, якщо не бачив матеріалів поліції?

Тарас стиснув щелепи.

— Бо до офісу не їздив.

— Тоді де був?

— На набережній. Зупинився біля мосту, пройшовся й повернувся.

— Телефон?

— Залишив удома.

— Відеореєстратор?

— Не працював.

— GPS?

— Вимкнув.

— Зручно.

— Я вимикав його й раніше. Олег мав доступ до службового відстеження машин. Не хотів, щоб він бачив мої маршрути.

Марта подивилася на Олену. Та нічого не сказала, але зробила позначку.

— Я не вбивав його, — промовив Тарас. — Можливо, хотів усунути з посади. Можливо, хотів, щоб він відповів за гроші. Але я не їздив до офісу.