Розділ 7. П’ять років мовчання

Юлія приїхала до Марти за сорок хвилин після повідомлення Андрія.

Вона не зателефонувала в домофон. Попросила консьєржа відчинити паркінг і піднялася службовим ліфтом, як робила десятки разів раніше.

Марта чекала у вітальні. На столі лежав роздрукований текст відновленого повідомлення. Андрій надіслав його адвокатці, а та переслала клієнтці, хоча тепер було незрозуміло, кого саме Юлія представляє.

— Це не те, що ти думаєш, — сказала вона замість привітання.

— Ти ще не знаєш, що я думаю.

Юлія зняла пальто й залишилася стояти.

— П’ять років тому ми з Олегом переспали. Один раз.

Марта дивилася на подругу. Не відчула нового удару — принаймні одразу. Після Соломії та документів її здатність дивуватися майже зникла.

— Де? — запитала вона.

— У готелі після ювілею компанії.

Марта пам’ятала той вечір. «ЛевБуду» виповнилося десять років. Святкування тривало до другої ночі, але вона поїхала раніше через терміновий дзвінок від замовника. Олег залишився з партнерами. Юлія вранці написала, що ночувала в готелі, бо не хотіла їхати сама.

— Ти подзвонила мені наступного дня, — сказала Марта.

— Так.

— Ми обідали через два дні.

— Так.

— Ти сиділа навпроти й слухала, як я розповідаю про Олега.

Юлія сіла.

— Я не знала, як сказати.

— Можна було почати словами: «Я переспала з твоїм чоловіком».

— Я боялася втратити тебе.

— Тому вирішила, що мені краще жити з ним і нічого не знати.

— Я сказала Олегові, що все розповім. Він переконав мене мовчати до ранку, щоб ми не робили цього після алкоголю. Наступного дня почав говорити, що це зруйнує твій шлюб, компанію й мою кар’єру. Я погодилася відкласти. Потім минув тиждень, місяць…

— П’ять років.

— Так.

Марта взяла роздруківку.

— Номер «Ю.О.» належав тобі?

— Це була передплачена картка, якою користувалася під час конфіденційного спору. Олег знав номер.

— Навіщо він писав туди після вашої ночі?

— Не хотів, щоб повідомлення з’явилися на основному телефоні.

— А ти не хотіла, щоб їх побачила я.

— Так.

— Коли викинула картку?

— Приблизно через рік.

— Андрій сказав, що контакт активний досі.

Юлія підняла голову.

— Не може бути.

— На цей номер надсилали повідомлення в липні. Соломія бачила одне на екрані Олегового телефона.

— Тоді картку хтось переоформив або він змінив номер у контакті, залишивши назву.

— Зручне пояснення.

— Це правда.

— Чому Олег зберіг повідомлення п’ятирічної давнини?

— Щоб нагадувати мені про нього.

— Він шантажував тебе?

Юлія відвела погляд.

— Не прямо. Коли ми сперечалися через роботу, міг сказати, що ти навряд чи зрозумієш мою принциповість, якщо почуєш повну історію.

— І ти після цього продовжувала бути його юристкою.

— Бо якби пішла, він розповів би тобі свою версію першим.

— Ти могла розповісти правду сама.

— Могла.

— Але не зробила.

— Ні.

Юлія не плакала й не просила вибачити. Її обличчя було напруженим, долоні лежали на колінах. Вона чекала запитань так само, як чекала їх у суді.

— Після тієї ночі ви з Олегом знову мали стосунки? — запитала Марта.

— Ні.

— Зустрічалися потайки?

— Через роботу.

— Це не відповідь.

— Інтимних стосунків більше не було. Я не зустрічалася з ним у готелях чи квартирах. Іноді ми обговорювали справи без Тараса та інших працівників.

— Службовими сходами.

— Олег просив не проходити через приймальню, якщо йшлося про конфіденційні питання.

— Які?

— Переговори з інвесторами, претензії підрядників, можливий продаж частки.

— «Вектор Прайм»?

— Ні.

— «Грантекс Консалт»?

— Я бачила назву в пакеті документів, але не готувала договорів.

— Учора ти не пам’ятала, де її бачила.

— Після розмови перевірила архів.

— Без поліції?

— У мене є доступ до юридичного сервера.

— На якому зберігалися договори підставних компаній.

Юлія нахилилася вперед.

— Саме тому я перевіряла. Файли завантажили з облікового запису молодшого юриста Богдана Сича. Він стверджує, що не робив цього й не бачив договорів.

— Ти повідомила Андрію?

— Збиралася сьогодні.

— До чи після того, як він знайшов повідомлення?

— Марто, я розумію, чому ти ставиш ці запитання.

— Не говори, що розумієш.

— Добре. Але я не вбивала Олега й не крала гроші.

— Ти збрехала мені про нього п’ять років тому. Потім працювала з ним, допомагала оформляти угоди й мовчала, коли він використовував зраду проти тебе. Чому зараз я повинна повірити на слово?

— Не повинна. Перевіряй.

— Саме це я й зроблю.

Марта відкрила на ноутбуці список адвокатів, який надіслав знайомий архітектор. Перше прізвище — Олена Мельник, колишня прокурорка, яка тепер займалася економічними та службовими злочинами.

— Від цієї хвилини ти більше не моя адвокатка, — сказала Марта.

Юлія зблідла.

— Не приймай рішення через особисту образу.

— Рішення професійне. Ти свідок, корпоративна юристка компанії й людина, яка приховувала зв’язок із жертвою.

— Новий адвокат не знатиме справу.

— Ознайомиться.

— Слідство використає твій перехід як ознаку конфлікту між нами.

— Конфлікт уже є. Його створила не заміна адвоката.

Юлія встала.

— Я передам усі матеріали. Але не роби із Соломії союзницю лише тому, що вона першою визнала частину брехні.

— Не тобі вирішувати, з ким я говоритиму.

— Вона мала доступ до грошей.

— А ти — до договорів.

Юлія взяла пальто.

— У театрі я була з Іриною Денисенко, директоркою страхової компанії. Ми зайшли о 19:10 і вийшли після вистави о 22:35. Квитки купувала вона. У фоє є камери. Це все, що потрібно знати про моє алібі.