Розділ 5. Людина, якій вона довіряла

До квартири Марта повернулася о пів на п’яту. Біля під’їзду стояли двоє журналістів. Один тримав телефон перед собою, друга курила під навісом і дивилася на кожну машину, що зупинялася біля будинку.

Юлія попросила водія проїхати далі.

— Зайдемо через паркінг, — сказала вона.

— У мене немає пульта від воріт у твоїй машині.

— Зателефонуй консьєржу.

— Журналісти побачать, що ми ховаємося.

— Вони й так напишуть, що ти ховаєшся. Принаймні не зніматимуть, як ти відчиняєш двері після ночі в поліції.

Марта не хотіла витрачати сили на суперечку. Консьєрж упустив машину до підземного паркінгу, і вони піднялися службовим ліфтом.

У квартирі нічого не змінилося, крім відсутності сірої теки. Фотографія Олега досі лежала на комоді зображенням донизу. Марта пройшла повз неї.

— Тобі треба поспати, — сказала Юлія.

— Спочатку зателефоную Валентині.

— Я вже говорила з нею. Вона в похоронному бюро з Тарасом.

Марта зняла пальто.

— Чому з Тарасом?

— Він приїхав до відділу, але його не пустили до тебе. Валентина попросила допомогти.

— Тараса допитували?

— Так. Усіх керівників компанії.

— Що він сказав про гроші?

— Мені не розповідав.

— Ти його юристка.

— Юридичний відділ представляє компанію, а не особисто кожного працівника. Зараз я представляю тебе.

— І компанію одночасно.

Юлія поклала сумку на стілець.

— Якщо виникне прямий конфлікт, я передам справу іншому адвокатові.

— Конфлікт уже є. Моїм підписом виводили гроші з компанії, яку ти обслуговуєш.

— Саме тому я потрібна тобі. Я знаю структуру «ЛевБуду», договори й людей, які мали доступ.

— Це також означає, що ти можеш бути свідком.

— Можу. Поки слідчий не повідомив про це офіційно, я не залишу тебе саму.

Марта подивилася на подругу. Юлія була тією людиною, якій вона телефонувала після смерті батька, першої серйозної сварки з Олегом і невдалого відкриття бюро. Коли банк відмовив у кредиті, Юлія знайшла іншу програму фінансування. Коли замовник спробував не заплатити за проєкт, вона підготувала претензію й домоглася розрахунку без суду.

Марта не хотіла перевіряти її так само, як тепер доводилося перевіряти Олега.

Але небажання вже нічого не доводило.

— Чи могла твоя фірма зареєструвати «Вектор Прайм»? — запитала вона.

Юлія не образилася.

— Теоретично — так. Ми реєструємо компанії для клієнтів. Я перевірила внутрішню базу дорогою сюди. Такої назви немає.

— Її могли не внести?

— Без номера справи, договору й оплати реєстратор не почне роботу.

— Якщо попросив Олег?

— Навіть тоді залишився б електронний слід.

— Ти знаєш усіх працівників, які мають доступ до реєстраційної системи?

— Так. Їх четверо. Завтра проведемо внутрішню перевірку.

— Не ти.

— Що?

— Перевірку повинна провести стороння компанія. Якщо хтось із твоїх людей допомагав Олегові, внутрішнього звіту буде недостатньо.

Юлія повільно кивнула.

— Добре. Знайду незалежних аудиторів і погоджу з тобою.

Марта пішла до спальні. На ліжку лежала Олегова сорочка, яку він кинув уранці. Біля тумбочки заряджався його планшет. Поліція не забрала пристрій, бо ним користувалися обоє й він не був пов’язаний із робочою мережею.

Марта взяла сорочку двома пальцями, віднесла до кошика для прання й зупинилася. Прати її не мало сенсу. Викидати — теж.

Вона залишила сорочку в кошику.

Юлія стояла у дверях.

— Я можу залишитися на ніч.

— Не треба.

— Ти не спала.

— Саме тому хочу побути сама.

— Журналісти внизу.

— Вони не зайдуть до квартири.

— А якщо Соломія прийде?

— Навіщо їй приходити?

— Вона вже зробила це один раз.

— І якби не зробила, я досі не знала б про «Вектор Прайм».

— Ти знаєш тільки її версію.

— Є документи.

— Документи могли підготувати так, щоб ти повірила. Соломія мала доступ до фінансової системи, знала твої дані й зустрічалася з Олегом. Не забувай цього лише тому, що вона вчасно прийшла створити собі алібі.

— Ти думаєш, вона знала, що його вб’ють?

— Я думаю, що ми не знаємо, на що вона здатна.

Юлія говорила переконливо. Саме за це їй платили клієнти. Вона швидко знаходила слабке місце в чужій версії й не відволікалася на емоції.

— Убивця був у кабінеті, поки Соломія сиділа тут, — сказала Марта.

— Вона могла домовитися з кимось.

— З ким?

— Із людиною, якій Олег заважав. Тарасом, обманутим інвестором, кимось із підрядників.

— А потім принесла мені докази фінансового злочину, щоб я передала їх поліції?

— Щоб пояснити мотив убивства й спрямувати слідство на гроші. Не кажу, що так і було. Кажу, що не можна відкидати версію.

Марта сіла на край ліжка.

— Олег написав у листі те саме.

— Бо, можливо, говорив правду.

— Після смерті?

— Лист міг бути запланований.

— Андрій ще не підтвердив.

— І не спростував.

Юлія підійшла ближче.

— Ти зараз хочеш отримати просту відповідь. Олег зраджував і крав, Соломія викрила його, а хтось третій убив. Але в кримінальних справах простота часто означає, що частину фактів навмисно поклали перед очима.

— Ти захищаєш Олега?

— Я захищаю тебе.

— Це не одне й те саме.

— Знаю.

Марта лягла, не роздягаючись. Юлія закрила штори й вийшла зі спальні. За кілька хвилин у квартирі стало тихо.

Марта прокинулася о сьомій вечора. У першу секунду не зрозуміла, чому спить удень. Потім побачила порожнє місце поруч і згадала.

На кухні Юлія працювала за ноутбуком. На столі стояли контейнери з їжею.

— Ти не поїхала, — сказала Марта.

— Ні.

— Я просила.

— Просила не залишатися на ніч. Ще вечір.