Розділ 3. Час смерті

О четвертій ранку у квартирі залишалися троє працівників поліції.

Один фотографував документи перед вилученням, друга складала кожен аркуш в окремий прозорий пакет, третій перевіряв серійний номер Мартиної флешки. Вони працювали мовчки й не торкалися нічого, що не стосувалося сірої теки.

Марта сиділа на кухні разом з Андрієм Руденком. Перед нею лежав протокол добровільної передачі. Вона перечитала його двічі, виправила номер однієї сторінки й лише тоді підписала.

— Копії отримаєте після реєстрації, — сказав Андрій.

— Я хочу знати, хто матиме до них доступ.

— Слідча група й фахівці, яких залучать до фінансової перевірки.

— Серед них можуть бути юристи «ЛевБуду»?

— Ні.

— Юлія Орленко?

— Якщо ви наймете її як представницю, вона матиме доступ у межах ваших прав. Від слідства — ні.

Марта відклала ручку.

— Ви вже перевіряєте її?

— Ми перевіряємо всіх, хто мав доступ до документів і кабінету вашого чоловіка.

Андрій не назвав Юлію окремо. Марта вирішила не шукати прихованого змісту в кожній його відповіді. Після ночі без сну це було надто легко: будь-яку паузу можна було сприйняти як підозру, будь-яке уточнення — як звинувачення.

Вона взяла телефон. Потрібно було подзвонити Валентині.

— Я вийду на кілька хвилин, — сказав Андрій.

— Не треба.

— Це особиста розмова.

— За дверима все одно буде поліцейська. Залишайтеся.

Валентина відповіла після шостого сигналу.

— Марто? Що сталося?

Голос був сонний, але стривожений. Олегова мати знала: невістка не телефонувала серед ночі без причини.

— Ви зараз удома?

— Звичайно, вдома. Де ще мені бути? Олег із тобою?

Марта заплющила очі.

— Ні. Валентино Павлівно, уночі Олега знайшли в офісі. Він загинув.

У слухавці стало тихо.

— Що означає «загинув»?

— Його вбили.

— Ні.

Марта не відповідала.

— Ти його бачила? — запитала Валентина.

— Ще ні.

— Тоді чому повторюєш чужі слова? Може, сталася помилка.

— Документи були при ньому. Його впізнав працівник компанії.

— Хто?

— Не знаю.

— Дай мені поліцейського.

Марта простягнула телефон Андрієві. Він назвався, коротко повторив відомості й пояснив, куди Валентина може приїхати вранці. Не говорив про спосіб убивства, Соломію чи фінансові документи.

Після розмови Валентина знову попросила Марту.

— Я зараз приїду, — сказала вона.

— Тут працює поліція. Краще зустрінемося о восьмій.

— Ти не вирішуватимеш, коли мені побачити сина.

— Я нічого не вирішую. До квартири Олега не привезуть.

— Чому ти не була з ним?

Марта спочатку не зрозуміла запитання.

— Він працював.

— Ти знала, що йому погрожують.

— Не знала.

— Він купив зброю не для розваги.

— Це було два роки тому.

— Він останнім часом знову нервував. Я питала, але він не хотів тебе лякати.

Марта подивилася на Андрія. Той чув розмову, проте не втручався.

— Хто йому погрожував? — запитала вона.

— Не знаю. Він сказав, що розбереться.

— Коли ви говорили?

— У неділю.

— Чому не сказали мені?

— Бо це мав зробити чоловік. Де його телефон?

— У поліції.

— Я хочу бути під час упізнання.

— Домовтеся зі слідчим.

Валентина заплакала не відразу. Спочатку ще щось говорила про Олегові документи, похорон і людей, яким потрібно зателефонувати. Потім її голос зірвався, і Марта почула поруч іншу жінку — хатню працівницю Галину, яка забрала телефон.

— Я побуду з нею, — сказала Галина. — Ви не хвилюйтеся.

Марта не стала пояснювати, що хвилюватися вже пізно.

Коли дзвінок завершився, Андрій записав дату недільної розмови.

— Його мати знала про пістолет? — запитав він.

— Схоже, так.

— Ви ні?

— Я знала, що зброя є. Не знала, що Олег знову комусь розповідає про погрози.

— Чому «знову»?

— Коли купував пістолет, говорив про конфлікт із підрядником. За місяць перестав про нього згадувати.

— Вам не здавалося дивним, що зброю він тримав в офісі?

— Мені здавалося дивним, що він її взагалі купив.

Андрій записав відповідь.

О п’ятій двадцять поліція забрала документи. Марта залишилася сама, але спати не лягла. Прийняла душ, перевдягнулася у темні штани й сорочку, зібрала до сумки паспорт, зарядний пристрій і блокнот. О сьомій їй зателефонував Андрій та попросив приїхати на офіційне впізнання.

— Мати Олега теж хоче бути, — сказала Марта.

— Для впізнання достатньо однієї людини. Пані Левицька вже дорогою до відділу, з нею поговорить інший слідчий.

— Ви знайшли Соломію?

— Так.

— Де вона була?

— Поговоримо після впізнання.

Марта викликала таксі. Власну машину не взяла: розуміла, що після безсонної ночі не повинна сідати за кермо.

У морзі пахло дезінфекційним засобом. Андрій чекав у коридорі разом із працівницею, яка тримала папку з документами.

— Вам пояснили процедуру? — запитав він.

— Ні.

— Потрібно буде подивитися на обличчя й підтвердити, чи це ваш чоловік. Якщо стане зле, скажіть.

— Я зрозуміла.

Працівниця відчинила двері. Марту провели до невеликого приміщення, де за склом лежало накрите тіло. Відкритим залишалося тільки обличчя.

Олег виглядав молодшим, ніж удома після важкого робочого дня. На шкірі не було звичного напруження, біля очей розгладилися дрібні зморшки. Марта чекала, що побачить щось невпізнаване, але це був він.

Вона подивилася на ліву брову, де залишився тонкий шрам після дитячого падіння з велосипеда. На родимку біля вуха. На волосся, яке він стриг щотижня, бо не терпів, коли пасма торкалися коміра.

— Це Олег Левицький, — сказала Марта.

Працівниця запитала, чи вона впевнена.