Розділ 2. Нічний візит

За п’ять годин до того, як поліція повідомила про смерть Олега, Марта стояла біля домофона й розглядала жінку на маленькому екрані.

— Марто Сергіївно, мене звати Соломія Кравець. Я фінансова директорка «ЛевБуду».

Ім’я Марта знала. Бачила Соломію на відкритті двох житлових комплексів і на минулорічному корпоративі. Висока, з темно-рудим волоссям, вона зазвичай трималася поруч із керівниками відділів і майже не розмовляла з дружиною власника компанії.

— Зараз пів на дев’яту, — сказала Марта. — Якщо справа робоча, зателефонуйте Олегові.

— Я щойно була в нього.

— Тоді обговоріть усе завтра в офісі.

— До завтра він може знищити документи.

Марта не натиснула кнопку відчинення.

— Які документи?

Соломія піднесла до камери сіру теку.

— З вашим електронним підписом.

Кілька секунд Марта дивилася на екран. Соломія не відводила очей і не повторювала прохання впустити її.

— Зачекайте внизу, — сказала Марта. — Я зателефоную чоловікові.

— Якщо ви зараз йому подзвоните, я поїду.

— Це погроза?

— Ні. Я не хочу, щоб він знав, що встигла скопіювати.

— Тоді надішліть документи електронною поштою.

— Корпоративну пошту перевіряють. Вашу особисту адресу я не знаю.

Марта могла продиктувати її через домофон. Могла спуститися й забрати теку біля під’їзду. Могла взагалі не вплутуватися в справи компанії до ранку.

Натомість вона відчинила двері.

За дві хвилини Соломія вийшла з ліфта. На ній було темне пальто, застебнуте до шиї. Волосся намокло від дрібного дощу. У правому вусі блищала золота сережка, у лівому прикраси не було.

— Заходьте, — сказала Марта. — Взуття можете не знімати.

Соломія все одно роззулася. Поставила черевики біля стіни, зняла пальто й залишила його на краю вішалки. Під пальтом був темно-синій костюм, який виглядав так, наче жінка провела в ньому весь день.

Марта провела її до вітальні.

— Сідайте.

Соломія поклала теку на стіл, але не сіла.

— Спочатку я повинна сказати дещо інше.

— Спочатку ви покажете документи, через які прийшли до мене додому.

— Вони пов’язані.

— Із чим?

Соломія притиснула пальці до краю теки.

— З Олегом.

— Це я зрозуміла.

— Ми були разом.

Марта чекала продовження. Їй здалося, що вона не розчула або Соломія використала невдале формулювання.

— Сьогодні? — запитала вона.

— Наші стосунки тривали вісім місяців.

У квартирі працювала витяжка над плитою. Марта залишила її увімкненою після вечері, й тепер рівний шум заважав зосередитися. Вона пішла на кухню, натиснула кнопку й повернулася.

Соломія залишалася біля столу.

— Сідайте, — повторила Марта.

Цього разу жінка виконала прохання.

Марта сіла навпроти.

— Ви прийшли повідомити, що спите з моїм чоловіком?

— Я прийшла через документи.

— Але вирішили почати з цього.

— Якщо ви дізнаєтеся пізніше, то не повірите жодному моєму слову.

— Я й зараз не маю причин вам вірити.

— Розумію.

— Не кажіть, що розумієте.

Соломія опустила погляд.

Марта розглядала її обличчя й намагалася згадати, коли бачила цю жінку востаннє. У вересні, на презентації проєкту біля Дніпра. Олег попросив Марту приїхати, бо інвестори прийдуть із дружинами. Соломія стояла біля сцени з планшетом і двічі підходила до Олега щось уточнити.

Після заходу вони з Олегом вечеряли вдома. Він говорив, що фінансовий відділ знову затримав розрахунки.

Можливо, того самого вечора він писав Соломії.

— Він казав, що ми розлучаємося? — запитала Марта.

Соломія не почала вдавати, що не розуміє запитання.

— Казав, що ви давно живете окремими життями й залишаєтеся разом через компанію та майно.

— Ви бачили, що ми приходимо на заходи разом.

— Він пояснював це репутацією.

— У нас спільна квартира.

— Я тут не бувала.

— У соціальних мережах є наші фотографії.

— Ви майже нічого не публікуєте.

— Це стало для вас достатнім доказом?

— Ні.

Відповідь прозвучала без спроби виправдатися.

— Тоді навіщо ви продовжували? — запитала Марта.

— Бо хотіла вірити йому.

— Зручно.

— Так.

Марта чекала заперечень, пояснень про велике кохання або розповіді про те, як Олег страждав у шлюбі. Соломія мовчала.

— Коли ви зрозуміли, що він бреше?

— Остаточно — два тижні тому.

— Що сталося?

— Він попросив мене підготувати документи для банку. Сказав, що ви погодилися бути поручителькою за новим кредитом. У матеріалах була копія вашого паспорта й електронний підпис.

— Я не погоджувалася.

— Тепер знаю.

— Чому не запитали мене одразу?

— Я запитала Олега. Він показав ваше листування.

— Яке листування?

— Нібито ви написали, що не хочете вникати в подробиці й підпишете все, що він надішле.

Марта відкрила месенджер і переглянула історію розмови з чоловіком. Вона ніколи не писала нічого подібного.

— Він показував повідомлення на своєму телефоні?

— Знімок екрана.

— Його можна підробити за п’ять хвилин.

— Я знаю.

— Але два тижні тому ви не знали?

— Не хотіла знати.

Марта відкинулася на спинку стільця.

Їй хотілося виставити Соломію за двері. Особливо дратувало, що жінка не просила пробачення й не намагалася довести, що теж постраждала. Водночас саме відсутність виправдань змушувала слухати далі.

— Ви припинили з ним стосунки? — запитала Марта.

— Шість днів тому.

— Після того як запідозрили підроблення мого підпису?

— Після того як отримала підтвердження.

— Яке?

Соломія відкрила теку.

Усередині лежали копії договорів, платіжних доручень і таблиць. Частину сторінок було надруковано з електронної системи компанії. На них залишилися службові позначки, дати створення й імена користувачів.