Розділ 1. Жінка на фотографії

О першій сорок сім ночі домофон задзвонив удруге.

Марта сиділа на кухні перед відкритим ноутбуком, але вже понад годину не торкалася клавіатури. На екрані залишався кошторис реставрації будинку на Ярославовому Валу. У правому стовпчику бракувало трьох сум, які вона збиралася перевірити ще ввечері.

Після розмови із Соломією робота втратила будь-який сенс.

Перший дзвінок Марта проігнорувала. Вирішила, що хтось із сусідів забув ключ або кур’єр переплутав номер квартири. Коли сигнал повторився, вона подивилася на монітор домофона.

Біля під’їзду стояли чоловік і жінка. Чоловік тримав перед камерою посвідчення.

— Пані Левицька? — почувся його голос. — Поліція. Нам потрібно з вами поговорити.

Марта не відразу натиснула кнопку.

Першою думкою було, що Олег потрапив у дорожню пригоду. Його машина залишалася біля офісу, але він міг поїхати з кимось із партнерів. Потім вона згадала слова Соломії про виведені гроші, підроблені документи й людей, які можуть втратити через Олега все.

Марта відчинила вхідні двері квартири й чекала, доки підніметься ліфт.

Телефон Олега не відповідав із дев’ятої вечора. Він попередив, що затримається, тому спочатку це не здалося дивним. Останнє повідомлення від нього надійшло о 18:34.

«Буду пізно. Не чекай».

Зазвичай Марта все одно писала перед сном. Цього разу не написала. Після того як у її квартирі з’явилася незнайома жінка й повідомила, що спить з її чоловіком, Марта не хотіла розмовляти з Олегом телефоном.

Вона збиралася дочекатися ранку.

Двері ліфта відчинилися. Першим вийшов високий чоловік років сорока в темному пальті. Жінка у форменій куртці залишилася трохи позаду.

— Марта Сергіївна Левицька? — запитав чоловік.

— Так.

Він знову показав посвідчення.

— Старший слідчий Андрій Руденко. Можемо зайти?

— Що сталося з моїм чоловіком?

Андрій затримав погляд на її обличчі. Цієї короткої паузи вистачило, щоб Марта зрозуміла: йдеться не про затримання і не про аварію, після якої Олега доправили до лікарні.

— Дозвольте спочатку зайти.

— Скажіть зараз.

— Вашого чоловіка знайшли в його робочому кабінеті. Він загинув.

Марта стояла, тримаючись рукою за відчинені двері.

Вона почула кожне слово. Не перепитала, кого саме знайшли, і не сказала, що сталася помилка. Олег часто працював допізна, мав особистий кабінет на сьомому поверсі й не дозволяв співробітникам заходити без попередження. Уночі там не могло бути іншого чоловіка, якого поліція випадково прийняла за нього.

— Коли? — запитала Марта.

— Тіло виявили близько двадцять третьої. Точний час смерті встановлюють експерти.

— Хто його знайшов?

— Охоронець. Пані Левицька, нам краще поговорити в квартирі.

Марта відступила від дверей.

Поліцейська залишилася у передпокої, а Андрій пройшов за Мартою до вітальні. Він не роззирався демонстративно, проте помітив чоловіче пальто на вішаку, дві пари взуття біля стіни й фотографію на комоді.

Світлину зробили минулого літа на терасі невеликого готелю під Львовом. Олег обіймав Марту за плечі й усміхався в камеру. Того дня він тричі виходив відповідати на робочі дзвінки. Тепер Марта подумала, що одним із тих дзвінків могла бути Соломія.

Вона сіла в крісло, але майже відразу підвелася.

— Ви впевнені, що це він?

— Документи були при ньому. Особу також підтвердив працівник компанії. Пізніше знадобиться офіційне впізнання, але сумнівів щодо особи немає.

— Як він загинув?

— Попередньо — внаслідок удару важким предметом по голові.

Марта підійшла до вікна. Відсунула штору, хоча дивитися надвір не збиралася. У будинку навпроти не світилося жодне вікно.

— Тобто його вбили?

— Ми розглядаємо умисне вбивство як основну версію.

— Що означає «основну»?

— Слідство тільки почалося. Я не хочу називати остаточними висновки, які ще не підтверджені експертизами.

Він говорив рівно, без удаваного співчуття. Марті це підходило. Якби Андрій почав запевняти, що розуміє її стан, вона попросила б його піти.

— Мені потрібно подзвонити його матері, — сказала Марта.

— Ми можемо це зробити.

— Ні. Я сама.

Вона взяла телефон, знайшла ім’я Валентини Левицької й не натиснула кнопку виклику.

Олегова мати жила за двадцять хвилин звідси. Вона могла спати або чекати на дзвінок сина, який обіцяв привезти їй документи. Марта не знала, якими словами повідомляють жінці, що її єдина дитина лежить у службовому кабінеті й до ранку туди не дозволять зайти.

— Я подзвоню після нашої розмови, — вирішила вона.

— Добре.

Андрій дістав блокнот, однак не відкрив його.

— Коли ви востаннє бачили чоловіка?

— Сьогодні вранці. Тобто вже вчора. Він поїхав близько восьмої.

— Ви снідали разом?

— Так.

— Про що говорили?

Марта спробувала пригадати. Олег скаржився на затримку дозволів для нового житлового комплексу. Просив забрати в хімчистці його костюм. Запитував, чи зможе вона поїхати з ним на вечерю до інвесторів у п’ятницю.

Звичайна розмова подружжя, яке прожило разом одинадцять років і не вважало за потрібне запам’ятовувати кожне речення.

— Про роботу. Про вечерю в п’ятницю.

— Він здавався стурбованим?

— Олег завжди був стурбований роботою, коли хотів, щоб його не розпитували про щось інше.

Андрій нарешті відкрив блокнот.

— Останнім часом він поводився інакше?

Марта подивилася на телефон у своїй руці.

Ще кілька годин тому вона могла відповісти, що чоловік став дратівливішим, частіше повертався після опівночі й забирав телефон навіть у душ. Тепер усе це мало просте пояснення.

Але Соломія прийшла не тільки через роман.

— Мабуть, так.

— Що саме змінилося?

— Він майже не бував удома. Казав, що в компанії проблеми з новими об’єктами. Я не перевіряла.