Минув час. Олівія з Харитоном стали найкращими друзями й навіть почали ходити разом до школи, бо, як виявилося, дівчинка була лише на рік молодша за нього — їй було дев’ять.
«Така ж тендітна, як принцеса...» — якось подумав хлопчик, відчиняючи двері Луці Лук’яновичу, і у відповідь отримав загадкову усмішку.
«Він це почув?»
Взагалі життя змінилося на краще: мама більше не переймалася тим, що скажуть інші, а тато припинив говорити:
— Чоловіки не плачуть, це жіноча емоція!
І з часом Харитон почав сумніватися, чи справді подорож до Алаярії була реальною, і чи дійсно Олівія вміє читати думки. Та одного дня дівчинка взяла його за руку й повела до своєї кімнати. Двері знову були зачинені.
— Ти готовий? — спитала вона.
— До чого?
Олівія не відповіла, а лише тричі постукала у двері.