Після тиші

— Що тепер? — запитав Олівію Харитон через деякий час, коли алаярійці розбилися на групи: хтось обіймався, хтось усміхався, а були навіть і такі, хто почав говорити. — Підемо рятувати тварин?

— Ні, — з вдячністю у голосі відповіла Олівія. — Тварини швидко прокинуться після того, як прокинулися алаярійці, Харитоне. Не хвилюйся про це... Нам потрібно піти до короля.

— Навіщо? — злякався хлопчик.

«Чи не видасть він новий наказ, щоб алаярійці знову не плакали?!»

— Він цього не зробить, — відповіла дівчинка, йдучи у бік замку. — Ти йдеш?

— Так, — поспішив він за нею, уявляючи короля: високого, товстенького, з чорними вусами й суворим поглядом.

Олівія засміялася й побігла по камінцях у бік замку. Спочатку Харитон із захопленням дивився, як розвіювалося її волосся на вітру, як вправно вона перебирала ніжками, а потім його захоплення змінилося здивуванням, бо він помітив: коли Олівія наступала зеленим капцем на камінь — той перетворювався на траву.

— Ось як з’явився лід на річці... — прошепотів Харитон.

— Швидше, Харитоне! — покликала його дівчинка. Вона вже стояла біля замкової брами.

«Будь сміливий, Харитоне, — подумав хлопчик. — Ти впораєшся».

І він дійсно впорався: і з підйомом по нескінченних сходах, і з розмовою з королем.

Замок Алаярії був тихим, як нещодавно саме місто — підтвердженням цьому були вартові біля дверей. Вони стояли нерухомо, мов статуї.

«Чи всі вартові такі?»

Та коли діти увійшли до тронної зали, Харитон почув дещо дивне — схлипування. Король стояв біля високого вікна й дивився на місто. Він дійсно був саме таким, яким уявляв його Харитон: високим, кремезним, із чорними вусами й суворим поглядом. Та у його очах було щось інше — втома.

— Вони... знову плачуть, — тихо мовив король, ніби сам до кінця не вірив у це.

Олівія кивнула.

Король довго мовчав, а потім сказав:

— Колись я думав, що сльози роблять алаярійців слабкими. Мені хотілося врятувати Алаярію від болю... Та я помилявся — разом із болем зникло все інше.

Харитону раптом стало шкода короля, бо він виглядав дуже самотнім.

— Дякую вам, — мовив король, подивившись спочатку на Олівію, а потім на Харитона. — Ви повернули Алаярії голос.

Після цього він наказав принести дітям гостинці й відправив їх додому.

— А ми знову будемо йти по воді? — запитав Олівію Харитон, тримаючи в руках пакунок.

— А ти б цього хотів? — хитро усміхнулася дівчинка.

— Ні, — чесно зізнався він.

— А якщо я скажу, що все залежить від твоєї відповіді: чи вирішилася твоя проблема?

— Е-е-е... Олівіє, я... визнаю, що раніше помилявся, коли приховував сльози за дощем. Більше я так робити не буду, бо, придушуючи одну емоцію, ми відключаємо й інші та перестаємо бути собою.

— Харитоне, ти такий молодець! — дівчинка різко зупинилася й обійняла його з такою силою, що він не втримався на ногах, похитнувся й упав.

За ним полетів пакунок і Олівія, голосно сміючись.