Алаярія

За брамою Харитон побачив звичайний сад, на перший погляд. Тут росли ті самі дерева, що й у його світі: каштани, клени, тополі, а поміж ними виднілися незвичні рослини з синім листям і тонкими гілками, схожими на павутиння.

Коли вони дісталися міста, хлопчик відчув ще більшу тривогу.

«Чому це?» — подумав Харитон, проходячи повз людей. На вулицях було людно: хтось продавав фрукти, хтось ніс важкі кошики, діти гралися біля фонтану, та ніхто не сміявся й не сперечався. Не було чути навіть звичайного міського гомону — тишу порушували лише кроки й плескіт води.

Харитон здригнувся, коли якийсь чоловік, пробігаючи повз, вихопив у жінки торбинку з коштами, у цьому не було жодних сумнівів, і кинувся тікати.

«Зараз вона закричить!» — подумав хлопчик, та жінка лише подивилася услід злодієві й спокійно поправила рукав сукні.

«Чому вона не злиться і не кричить?» — здивувався він.

Олівія сумно всміхнулася, але нічого не сказала. Через мить неподалік від них хлопчик упустив на землю льодяник. Цукерка тріснула й вкрилася пилом. Харитон пам’ятав, як сам колись плакав через зламаний льодяник, та ця дитина лише декілька секунд дивилася на гостинець, а потім мовчки пішла далі.

— Олівіє... — тихо мовив Харитон. — Чому вони такі?

Дівчинка зупинилася біля фонтана й, зануривши руку у воду, мовила:

— Колись Алаярія була дуже гучною. Тут часто сміялися, сперечалися, співали, плакали — навіть тоді, коли сльози здавалися зайвими.

— Вони... плакали, коли потрібно було веселитися? — не зрозумів хлопчик.

— Ні. Люди плакали через дрібниці, — продовжила Олівія. — Через розбиту чашку, невдалу зачіску, загублену прикрасу, пересолений суп...

«Це вже не такі й дурниці, якщо немає іншої чашки, якщо через твою зачіску з тебе глузують, прикрасу подарувала рідна людина, а на вечерю немає нічого іншого, окрім супу...»

— Саме так! — Олівія зустрілася з ним поглядом, і в ньому він побачив непролиті сльози. — Та король втомився від сліз і наказав мешканцям не плакати.

— І вони... послухалися?

— Так, — тихо відповіла дівчинка. — Спочатку вони просто стримували сльози, потім перестали сумувати, а згодом, усупереч власній волі, разом зі сльозами втратили й інші емоції. І що найгірше — вони припинили розмовляти.

«Зовсім не говорять?» — Харитон озирнувся навколо. Тепер він помітив це ще сильніше: люди дійсно мовчали, ніби були німими. Ніхто не дивився одне одному у вічі, не усміхався. Через вулицю пробігла кішка — навіть вона здалася Харитону порожньою.

— Разом із людьми замовкли птахи, комахи й звірі, — продовжила Олівія. — Лише річки не зрадили собі. І ліси теж, а ще коники.

«Так, я чув їхній спів, коли відкрилися двері в Алаярію...» — подумав він і, відчуваючи обурення, сказав:

— Але ж це неправильно. Їм треба допомогти.

Олівія вперше за довгий час по-справжньому усміхнулася.

— Саме тому ти тут, Харитоне.

— Я? — не зрозумів хлопчик. — І чим саме я можу допомогти мешканцям Алаярії?

— Тобі потрібно поплакати досхочу, — спокійно мовила дівчинка, ніби в її пропозиції не було нічого дивного.

— Отже я плакса? — образився Харитон.

— Ні, — Олівія підбігла до нього й поспішно обійняла. — Ти просто занадто емоційний, а це ні добре, ні погано.

Харитон трохи ображено помовчав, а потім спитав:

— Тобто я можу врятувати їхню емоційність своєю емоційністю?

— Так! — зраділа Олівія. — Ти це зробиш?

— Спробую... Ось воно! — вигукнув Харитон і кинувся до дівчинки, яка перечепилася через кошик і впала просто на каміння. Вона боляче вдарилася коліном, та на її обличчі не здригнувся жоден м’яз, ніби болю вона зовсім не відчула.

«Вимкнути емоції дійсно погано...» — подумав із сумом Харитон, по-справжньому жаліючи дівчинку. Йому було шкода, що вона навіть не намагалася одразу підвестися, ніби падіння нічого не означало. Шкода її подряпаного коліна, кошика з розсипаними яблуками й того, що вона навіть не розсердилася на камінь.

Харитон поспішно присів поруч і почав збирати яблука назад у кошик.

— Тобі ж боляче... — тихо мовив він, уже не стримуючи сліз.

Він плакав через дівчинку, через непролиті нею сльози, через те, що вважалося, ніби проявляти емоції — це слабкість. Харитон плакав так, як ніколи раніше, і навіть якби захотів зупинитися — не зміг би.

Дівчинка сиділа нерухомо, ніби не чуючи його плачу. Харитон уже подумав, що все втрачено і він не в силах допомогти алаярійцям, як раптом плечі дівчинки здригнулися. Вона насупила брови, її губи затремтіли, а з очей скотилися перші сльози. Дівчинка здивовано доторкнулася до щоки, відчуваючи водночас і здивування, і полегшення. Харитон обійняв її, і це викликало ще сильніший потік сліз.

Так вони й просиділи декілька хвилин, аж поки на них не почали звертати увагу інші алаярійці: продавець жита, пекар, садівник, покоївка, панянка — усі вони завмерли, вперше за довгий час дивлячись комусь у вічі.

Ви помічали, що, дивлячись одне одному довго в очі, люди або сміються, або плачуть? Ситуацію важко було назвати смішною, тож не було нічого дивного в тому, що вони заплакали. Разом із ними заплакала й Олівія, бо знала: перший крок до зцілення душі алаярійця вже зроблено — найважчий крок.