Річка Синав

Синав була широкою й неспокійною. Темна вода з шумом билася об каміння, здіймаючи холодні бризки, а течія здавалася такою сильною, ніби могла потягнути за собою навіть ламу.

«Як баклан може так спокійно плавати у лютій річці? — подумав Харитон, перехопивши подих, бо саме в ту мить птах легко ковзав поміж хвиль, то зникаючи між пінявими бурунами, то знову виринаючи на поверхню.— Течія зовсім його не лякає: баклан упевнено розтинає воду довгою шиєю, а чорне пір’я блищить від бризок, ніби вкрите мокрим лаком».

— Чому «ніби»? — спитала Олівія. — Він дійсно вкритий лаком. Це зовсім інша птиця, Харитоне... Вона з кераміки, тому й покрита лаком.

— Як?... Я... Я розумію, що ми в Алаярії — тут усе трохи інше, та чи... розумно керамічному птаху плавати у річці, що так бурлить?

— Харитоне, це річка випробування віри, — зовсім по-дорослому мовила дівчинка. — Йому місце саме тут, а не деінде.

— Тобто?..

— Тобто в іншому місці деміртан не може існувати.

Дівчинка підійшла ближче до річки й занурила палець у воду.

— Ідеальна температура для ходіння по воді.

— Ходіння по чому?

Харитон відчув страх і відчай. У голові запаморочилося, ноги загуділи — так часто траплялося, коли хлопчик не знав, що йому робити. Він не знав, як повернутися додому, й не міг іти далі, бо не вмів плавати навіть у басейні, а тут була люта річка, і через неї не було ні містка, ні валунів, по яких можна було б перестрибувати, якщо не забракне хоробрості.

«Як можна йти по воді?»

— З вірою у серці й магією... — Олівія повернулася до хлопчика й простягнула руку. — Моя магія теж працює на вірі, тож тобі нічого боятися, Харитоне, якщо ти мені віриш.

Харитон її майже не знав — вони лише познайомилися, але дивним чином він їй вірив. Хлопчик вклав свою руку в її й, набравши повні легені повітря, не відриваючи погляду від довгого світлого волосся, що розвівалося від вітру, зробив перший крок за дівчинкою. Перший, другий, третій, четвертий крок — вода так і не замочила його капці, що здавалося дивним, бо, за розрахунками хлопчика, вони мали б уже бути у воді по коліна. Натомість він відчував під ногами щось тверде й водночас прохолодне.

«Дивитися чи ні?»

Харитон усе ж таки глянув під ноги, і те, що він побачив, дуже його здивувало: він ішов по льоду. Хлопчик озирнувся назад — льоду не було. Озирнувся праворуч, ліворуч — Синав продовжувала бурлити своїм життям, а деміртан, як назвала його Олівія, підпливав до них усе ближче, і Харитон на власні очі переконався, що це справді був керамічний птах: із гладенькою поверхнею, без жодної пір’їнки.

Вмить йому стало не по собі. Дивна дівчинка, дивна місцевість — усе було дивним і незвичним. Віра Харитона похитнулася — лід почав тріскатися, а річка залютувала ще дужче.

— Не втрачай віри, Харитоне! — закричала дівчинка, намагаючись перекричати вітер. — Лише з вірою ми можемо дійти до кінця!

Вона стиснула його руку сильніше й продовжила йти вперед, не зважаючи на те, що з кожним новим кроком під ногами з’являвся потрісканий лід.

«Вона така маленька і нічого не боїться...» — подумав Харитон, набираючись хоробрості й віри в те, що, поки ти віриш, можливе все. Якщо Олівія вірить — він теж вірить. Якщо дівчинка говорить, що з вірою вони дійдуть до кінця, — значить, так і буде.

Харитон усміхнувся, бо варто було йому це відчути, як під ногами знову з’явився міцний лід, а річка Синав, здавалося, трохи вгамувалася.

«Віра — це велика сила!» — подумав хлопчик, не помітивши, як невдовзі вони опинилися на березі. Позаду залишилася річка, а попереду височіла брама, увішана екзотичними квітами й ліанами.

Хлопчик трохи помовчав, а потім, коли Олівія відпустила його руку, спитав:

— Ти нарешті скажеш мені, чому ми тут?

— Я вже говорила, — відповіла вона з усмішкою. — Ми тут, щоб вирішити твою проблему.

— У мене немає проблем! — буркнув хлопчик, поспішно йдучи за нею.

Він не знав, куди саме вони йдуть, але стояти на місці теж не здавалося розумним.