Алаярія зустрічає тишею

«Цок-цок. Цок-цок» — діяло на нього, наче гіпноз.

«Цок-цок-цок» — на серці було так спокійно, що Харитон не відразу зрозумів, де він. Перше, що хлопчик усвідомив, прийшовши до тями, — вони сидять на чомусь «оригінальному», кращого слова він не міг підібрати, і це «оригінальне» везе їх кудись через гай.

«Чому тут так тихо?» — подумав він, роздивляючись навколо. А навколо росли дуби, клени й тонкі берези з білою корою, поміж яких Харитон раптом помітив дерева, які бачив лише в енциклопедіях: сріблястий евкаліпт із гладеньким стовбуром, японську сакуру з темно-рожевими пелюстками, велетенську секвою, що здавалася вищою за дзвіницю, та дивне драконове дерево з химерною кроною, схожою на величезний капелюх. Деякі дерева хлопчик не впізнавав зовсім: їхні гілки світилися м’яким золотавим світлом, а листя тихо дзвеніло від вітру, наче скляне.

Був лише дзенькіт, цокіт копит, важке дихання і тривожне відчуття — саме таке, яке з’являється, коли має статися щось важливе.

«І де всі?» — думав хлопчик, дивуючись, що в гаї не зустрілося жодної тварини, окрім тієї, що везла їх. Харитон вирішив уважніше її розгледіти: м’яка вовна пісочного кольору, довгі вигнуті вуха, що формою нагадували банан, стрункі ноги й інохідна хода.

«Я б сказав, що це лама, — подумав він, — але лами не мають луски вздовж хребта!»

Під вовною Харитон намацав хроматичні пластини на спині та вздовж хребта. На дотик вони були шорсткі й холодні.

«Це у неї для захисту?»

Хлопчик нахилився убік, уважніше розглядаючи ноги тварини: на колінах і гомілках виднілася дрібна кольчужна луска золотого кольору.

«Вона захищає лапи від гострого каміння?»

— Харитоне, ти мене відволікаєш, — тихо мовила дівчинка, міцніше обіймаючи тварину.

«Як?» — подумки здивувався хлопчик.

— Своїми думками, — відповіла дівчинка. — Обійми мене міцніше за спину й не відпускай.

— Навіщо? — спитав він, та все ж міцніше обійняв дівчинку.

Саме вчасно, бо гладенька дорога змінилася камінням, а трава — колючками. І чим далі йшла тварина, тим більшим і гострішим ставало каміння. Згодом Харитон помітив, що воно рухається. Ні, у нього не було рук чи ніг — це було б не так страшно. Каміння виростало нізвідки просто на шляху, падало з неба, проростало з інших каменів.

— Олівіє...

— Ш-ш-ш, не заважай!

І тут Харитон помітив, що вона обіймає тварину за голову саме там, де у неї мали б бути очі.

«Вона що... йде навпомацки?»

Тварина спіткнулася, врізавшись боком у валун, — жодного звуку: ні зітхання, ні крику, ні тріску. Харитон уже збирався щось подумати, та раптом завмер, зрозумівши істину: Олівія правила «ламою».

Далі Харитон сидів мовчки, уникаючи зайвих думок і недоречних запитань, щоб не стати причиною їхнього падіння. Вперше він заговорив лише тоді, коли помітив, що каміння стало зустрічатися рідше, а здалеку почувся плескіт води.

— Олівіє, — спитав він, — попереду річка?

— Так. Річка Синав випробує твою віру.

— Мою що?

— Віру, Харитоне.

«Лама» сповільнила хід, а потім зовсім зупинилася.

— Чому вона стоїть?

— Бо далі ми підемо самі.

Діти незграбно злізли з тварини й, вклонившись їй на прощання, рушили вперед. Зробивши декілька кроків, Харитон обернувся — «лами» не було, як і каміння чи лісу. Лише імла і тиша.