Двері в Алаярію

Вони пили вже другу чашку чаю, а Харитон так і не почув тої довгої бесіди, яку йому обіцяла дівчинка. Та хлопчик, дивним чином, не нудьгував. Натомість він уважно роздивлявся навколо. Тепер він точно знав, що крісло рухається.

«Може, там сховався кіт?» — думав він, запевняючи себе, що саме так і є.

Харитон порахував, що у кімнаті було десять статуеток, помітив, що у вази із зображенням чудернацької птиці відколоте горлечко, а саме вікно вкрите візерунками золотого кольору.

«Це китайська?» — подумав хлопчик, намагаючись розгледіти.

Дівчинка раптом голосно засміялася, порушивши тим самим тишу, що нависла у кімнаті. Хлопчик думав, що дідусь щось скаже, але він змовчав. Харитон теж не мовив ні слова й продовжив розглядати, але тепер не кімнату, а дівчинку.

«Вона схожа не на ельфійку, а на принцесу: білосніжна шкіра, довге слухняне волосся, розумні очі, тоненькі ручки і... різні капці!» — Харитон помітив, що вона взула різні капці: один був зелений, а другий — сіро-білий, дуже схожий на колір льоду.

Дівчинка знову засміялася, але, зустрівшись цього разу з поглядом дідуся, зупинилася й поспішно мовила:

— Вибачте. Кому ще чаю?

— Гадаю, що досить дві чашки перед дорогою, — мовив спокійним голосом Лука Лук’янович, допиваючи свій чай.

— Перед якою дорогою? Ви кудись збираєтесь? — запитав хлопчик, чомусь відчувши хвилювання.

— Ні, — відповів чоловік, дістаючи з кишені золотий годинник. — Дванадцята година — вчасний час. Ти впораєшся без мене, Олівіє?

— Впораюся, дідусю! — дівчинка підскочила й, вхопивши Харитона за руку, потягнула його з кімнати.

«Олівія — гарне ім’я. Дуже пасує їй... Але куди вона мене тягне?»

— Вирішувати твої проблеми, дурнику! — відповіла та, всміхаючись.

— У мене немає жодних проблем, — відповів він, слухняно йдучи за дівчинкою. Чим ближче вони підходили до дверей, тим сильніше калатало його серце — воно обіцяло йому нову пригоду й довгоочікуваний спокій. — Куди ми йдемо?

— В Алаярію, — тихо мовила дівчинка, тричі постукавши у двері.

«Навіщо стукати у двері кімнати?... Вона називає Алаярією власну кімнату?»

Двері відкрилися самі по собі, і хлопчик не стримався й охнув: кімната була покрита імлою, але хлопчику не потрібні були очі, щоб зрозуміти, що там щось незвичайне — з кімнати линув спів коника, плескіт води, тупіт копит і важке дихання.

— Олівіє, це... все насправді?

Дівчинка лише всміхнулася й потягнула його до кімнати.