Квартира, що дихає лісом

Квартира Луки Лук’яновича не мала нічого спільного з їхньою квартирою чи квартирами знайомих хлопчика: стіни були заставлені картинами природи у кам’яних рамках, поличками з книгами у шкіряних обкладинках, статуетками дивних істот, які не зустрічалися Харитону ні в книгах, ні в мультфільмах, а меблі пахли лісом і, здавалося, були живими. Спочатку хлопчик подумав, що це йому здалося, але коли крісло під ним ворухнулося вдруге, він поспішно встав і підійшов до картини з рікою, роблячи вигляд, що вона його дуже зацікавила.

— Що сталося? — спитав чоловік, заносячи до кімнати тацю з цукерками і чаєм. — Ти виглядаєш дещо здивованим.

«Радше переляканим...»

Хлопчик змусив себе усміхнутися й мовив:

— Ваш дім дещо відрізняється від інших... Це і здивувало мене.

— Або ж будинки інших відрізняються від мого, — відповів чоловік, усміхаючись. — Сідай на стілець, будемо пити чай.

«Він знає, що є... проблема з кріслом? — подумав хлопчик, повільно підходячи до столу. — А стілець мене витримає? Якийсь він занадто старий...»

— Сідай сміливо, його вигляд оманливий. Насправді це дуже зручний стілець для довгої бесіди! — у кімнату зайшла вчорашня дівчинка, Харитон упізнав її по голосу.

«Сьогодні всі читають мої думки, чи мені так здається?» — хлопчик поспішно сів, щоб дівчинка не звинуватила його в боягузтві вдруге.

— Дякую. І... вибач за вчора...

— Ви знайомі? — спитав чоловік, і Харитону чомусь здалося, що він зовсім не здивований.

— Так, — усміхнулася дівчинка, сідаючи поруч. Вона взяла цукерки й одну з полуницею поклала біля чашки хлопчика.

«Звідки вона знає, що я люблю полуницю?»