Двері навпроти

Харитону не вдалося добре виспатися. Варто було йому заплющити очі, як на думку спадала дівчинка.

«Не варто було бути таким різким, — подумав він, зустрівшись вранці зі своїм поглядом у дзеркалі. — Я маю вибачитися...»

Напевно, такої думки був не лише хлопчик, а й сама доля. Якби не її втручання, Харитон довго б вагався й, можливо, так і не наважився натиснути на дзвінок, та цього разу він мав завдання: пригостити сусідів маминою випічкою.

— Харитончику, — мовила мама, взуваючи туфлі на підборах, — сьогодні я затримаюся на роботі. У тата невідкладна зустріч, тож він теж буде пізно. Тобі доведеться вечеряти наодинці. Ти не ображаєшся?

— Ні, — відповів він, виймаючи з шафи парасольку. — Візьми з собою, сьогодні знову буде дощ.

— Дякую... Ти ж не збираєшся знову гуляти під дощем? Синку, мені б не хотілося, щоб ти робив це, коли нас немає вдома.

— Добре, не буду, — засмутився хлопчик.

«Що мені робити вдома до вечора? Ще й друзі роз’їхалися хто куди...»

Мама, ніби знаючи думки сина, мовила:

— Нудьгуватимеш, знаю... А знаєш, ти можеш піти в гості до нових сусідів. Певна, тобі буде з ними весело.

«Як можна відправляти дитину до незнайомої людини?»

І знову мама, ніби читаючи його думки, мовила:

— Лука Лук’янович дуже цікавий чоловік, я спілкувалася з ним декілька разів. Виявляється, він працював із твоєю бабусею Дариною у школі, а з твоїм дідом двічі відпочивав у санаторії. Зараз він на пенсії й по вихідних заправляє міською бібліотекою.

«Це і робить його добропорядним цікавим чоловіком?» — дивувався Харитон, бо це було зовсім не в характері мами відправляти його до малознайомої людини.

— Не хвилюйся, по правді він друг бабусі — вона ручається за нього. Лише дідусеві не говори! — мама підморгнула синові й вийшла з квартири.

Через декілька хвилин хлопчик отримав повідомлення:

«У холодильнику коробка з пиріжками. Візьми її, коли підеш у гості. Не забудь закрити двері! Люблю тебе».

Десь через годину Харитон стояв біля чужих дверей і чекав, поки йому відчинять.

«Вибачитися відразу, якщо двері відкриє дівчинка?»

Та двері відчинив чоловік. Хлопчик ледь не впустив коробку з пиріжками. Перед ним стояв високий худорлявий дідусь із довгим сріблястим волоссям, зібраним у низький хвіст, і гострими рисами обличчя. Його світлі очі здавалися незвично ясними, а тонкі окуляри лише сильніше підкреслювали дивну схожість із казковими ельфами, яких Харитон бачив у книжках.

— Вітаю! Ти Харитон? Заходь! — мовив він, посунувшись від дверей.