Під шум дощу

Вам колись доводилося гуляти під дощем? Напевно, хоча б раз у житті кожен опинявся під літньою зливою через поспіх, примхи погоди або просто тому, що дощ здавався веселою грою. Харитон теж часто гуляв під дощем, та робив він це зовсім не через любов до калюж чи грому. Він любив дощ, бо лише тоді дозволяв собі бути собою.

— Чоловіки не плачуть, це жіноча емоція! — говорив тато, хмурячись і невдоволено відвертаючись від сина.

— Не плач, синку, бо з тебе сміятимуться інші, — говорила мама, ніжно погладжуючи сина по голові.

«Я соромлюся сліз...» — зізнався собі якось Харитон, з усіх сил стримуючи плач.

Він майже перестав плакати й дозволяв собі це лише тоді, коли йшов дощ. Тоді Харитон взував гумові чоботи, одягав дощовик і виходив на подвір’я, маскуючи сльози під краплі дощу.

— Яка гарна погода! — говорив він, дозволяючи собі плакати через те, що тривожило його останнім часом: вкрадений м’ячик, розбита машинка, зауваження тата щодо того, що він їсть занадто повільно, підніжка на перерві у школі, розлитий суп і мовчазний погляд мами — взагалі все, що хвилювало тендітне дитяче серце.

У цей день Харитон плакав через папугу, що зник тиждень тому. Він шукав його всюди, але так і не знайшов. Чи то Гоша вилетів у відкрите вікно, бо мама знову забула зачинити дверцята клітки, чи то на нього зазіхнула кішка Кассі, — Харитон навіть поплакати не зміг.

— Хлопчики не засмучуються через такі дрібниці! — мовив тато, тим самим давши йому зрозуміти: не смій плакати.

«Зникнення друга — це дрібниці?» — образився про себе хлопчик, мовчки пішовши до своєї кімнати.

«Може, поплакати у подушку?... Ні, тоді мама зрозуміє, і вони знову сваритимуться з татом...»

«І чому хлопчики не плачуть?» — подумав він, підставляючи обличчя під дощ. Одна крапля, друга, третя — полегшення.

— Що ти робиш? — почув він незнайомий голос.

Щічки хлопчика вмить почервоніли від сорому, і він, відвертаючись від голосу в інший бік, мовив:

— Нічого, просто гуляю.

— Я також люблю гуляти під дощем!

Хлопчик мовчав.

— Знаєш чому? — голос пролунав зовсім близько. Харитон зрозумів, що він належав дівчинці років шести.

«Може, це онучка нового сусіда?» — подумав хлопчик, згадавши, як почув від мами, що тиждень тому у сусідню квартиру переїхав добропорядний літній чоловік із онукою.

«Як мама зрозуміла, що він добропорядний? Це написано в нього на обличчі?»

— А ти не дуже балакучий, — мовила дівчинка, зазираючи йому під капюшон. — О-о-о, ти плакав!

Харитон був дуже засмучений, відчував сором через сльози, а тут ще й непрохана цікавість, тож він не стримався й закричав, хоч від цього йому одразу стало ще соромніше:

— А тобі що з того?!

— О-о-о... — очі дівчинки застелили сльози. — Я не хотіла тебе образити, вибач.

«Тільки не плач, я не хотів тебе образити!» — хотів сказати хлопчик, та клубок підкотився до горла, й він, аби не розплакатися ще більше, розвернувся та побіг геть.