Зустріч з прокурором.

Передостанній день перебування контрабандистів в Акмі ознаменувався веселощами на піщаному березі теплого басейну зі штучними хвилями, які п’янкуватий Рафаель, марно намагався здолати. Надвечір весела парочка навіть повірила, що перебуває на Мальдівах, і тому почала вимагати особливі страви тамтешніх остров'ян. Хлібний карі, салат із квіток банана, кокосовий хліб, пудинг із пальмових стебел, рибна паста, суп і навіть торт — усе пішло в хід, і, найголовніше, подібні замовлення не здивували кухаря. 

Тільки до закриття райського куточка серед морозних степів українці зрозуміли, що свято не вічне, проте не засмутилися, помчали до готелю, де їхній розкішний люкс цілком зійшов за відокремлене місце двох товаришів по чарці. 

Як і раніше, ранок застав контрабандистів на одному ліжку, що знову засмутило Рафіка, але омлет з омаром і філе тигрової акули миттю виправили становище. Підбадьорившись, мозковий центр виїзної операції прихопив підроблені документи, вдягнув свій картатий костюм і, супроводжений підлеглим, вмостився на задньому сидінні таксі. 

— Генеральна прокуратура, будь ласка! — дав команду водієві Рафаель, а потім вкотре за пів години озвучив набридливе запитання: — І все-таки, Інокентію, спробуй ще раз пояснити, навіщо ти напнув кепку та смугастий светр? Так ти зовсім не схожий на особливого посланця держави. 

— Без проблем, — знизав плечима Торбешник. — Кажу ж, це образ справжнього крота, розвідника або місцевого героя. Ви ж самі визначили мені таке амплуа. 

— Ну, визначив, — шмигнув носом Рафік. — Тільки спочатку треба було відіграти комедію посланців держави, а потім все інше. 

— Може, і так, босе. 

Чоловік поправив кепку і дозволив собі дорікнути: 

— Ви теж вчора були не дуже схожим на посланця держави, дитячі гірки ледь не тріснули. Я був змушений розкритися, щоб утихомирити персонал. Ледь не половина Ханшатиру дізналася про присутність під куполом Мухтара Султанова. Чого мені тепер ховатися? Крім того, — вмостився зручніше на задньому сидінні Інокентій, — мені подобається сукняна кепка і смугастий светр з кросівками. Тепер так ходитиму завжди. 

— Та де там, мало не тріснули. 

Рафаель навіть трохи засоромився. 

— І зовсім не дитячі, — став виправдовуватися він. — Ти ж бачив, як я на них пустував? Дуже навіть дорослі. Бог з тобою, светр так светр. 

Контрабандист махнув рукою, а за вікнами автомобіля вже з’явилася будівля генеральної прокуратури. 

— Приїхали! — гучно сказав таксист, зупиняючись навпроти грандіозної будівлі з білого мармуру зі скляним вкрапленням безлічі вікон, і поцікавився: — Може, вас почекати? 

— Ні, дякую, — розрахувався Рафік. 

І чоловіки вибралися назовні. 

— Це ж не прокуратура, а справжній палац, — розчулився Інокентій. — Уявляю, які хороми у президента цієї країни. 

Він став малювати собі в голові щось амбітне, але Рафаелю було не до цього. 

— Пішли, не хочу спізнитися. Уже майже дев'ята, — захопив він за собою підлеглого. 

І двійка закрокувала сходами до парадного входу. 

— Мені більше подобаються бронзові леви на постаментах, — зиркнув на всі боки контрабандист і додав: — Вони чимось нагадують нас, такі ж серйозні. 

Наче супроводжена поглядами непорушних хижаків, двійка минула дерев'яний вхід мармурової будівлі, проте перед турнікетами їх зупинив суворий охоронець. 

— Хто такі і куди? — рідною мовою прозвучало запитання власника темно-синьої уніформи. 

— На нас чекає генеральний, — теж своєю відповів Рафаель і, задерши голову, на мить завмер у спогляданні помпезного холу з природним освітленням. 

Інокентій повторив за босом — спіймав ґаву, але стражник ніби струснув відвідувачів, проте цього разу зрозумілою для них промовою: 

— Будь ласка, документи. 

— Ах, так, — дістав із кишені посвідчення Рафік. 

— Без проблем, — простягнув людині паспорт Інокентій. 

— Бондаренко і Мухтар Алінурович Султанов, — миттю пробігся очима по тексту співробітник прокуратури і тремтячими руками повернув документи. — Один момент... 

Він підійшов до телефона, а коли все уточнив, сказав: 

— Я вас проведу. 

На пост заступив такий самий власник темно-синьої уніформи. 

Невдовзі контрабандистів одним з ліфтів було доставлено на третій поверх, де розташовувалося царство господаря мармурової будівлі. 

«Тук-тук-тук!» — постукав у потрібні двері охоронець. І після дозволу зайти, утворивши невеличку щілину, сказав: 

— До вас люди з України. 

— Нехай зайдуть, — мовою відвідувачів пролунала реакція, що дозволило візитерам сміливо ступити за поріг. 

Як не дивно, але кабінет генерального прокурора не відрізнявся особливим розмахом, хоча дорогий стіл для переговорів з м'якими стільцями, книжкова шафа, кілька диванчиків біля стіни і щось на кшталт трону на чолі робочого місця з червоного дерева стояло на своїх місцях.