— Інокентію, — проковтнувши черговий шматочок дивного на вигляд омлету і тонку скибочку філе невідомої риби, задоволено сказав Рафаель, — не знаю, що ти нам замовив, але подібного мені ще не доводилося їсти. Ікра, правда, звичайна — білуги-альбіноса. Дорога, зараза… До речі, навіщо було привертати увагу таким інгредієнтом? У нас же легенда — ласі на халяву чиновники, а не марнотрати якісь.
— Вибачте, босе, — відсьорбнувши з порцелянової філіжанки кілька ковточків кави, відповів Торбешник. — Просто я хотів вас порадувати. От що ви з учорашнього дня їли?
Підлеглий зобразив занепокоєння.
— Дурню якусь, — пролунала відповідь.
— Саме так, — насмілився погодитись Інокентій. — Тому я замовив декілька омлетів з омаром та філе тигрової акули.
— Якої ще акули? — ледь не вдавився контрабандист. — І скільки ж це все коштує?
Він витягнувся вперед.
— Нічого особливого, — понизив голос Торбешник і продовжив: — Ми такі кошти майже щодня в Києві витрачаємо.
— Тридцять тисяч доларів? — прикинув свої витрати Рафаель.
— Ні, — навіть повеселішав Інокентій. — Лише десять, або трохи більше…
— Фух! — гучно видихнув мозковий центр виїзної операції і все ж посварив: — Ти забуваєш про конспірацію, ніхто не повинен знати, що ми настільки платоспроможні. Розкриють ще.
— Босе, — здивувався Торбешник, — а хіба дорогий номер — це не привід для тутешніх спецслужб щось рознюхати?
— Ти, як завжди, маєш рацію, — погодився Рафаель. — Тому нам треба негайно владнати справи і бігом на батьківщину. Настав час телефонувати послу і генеральному прокурору. Добре, що маю їхні прямі номери.
Контрабандист відсунув порожню тарілку з омлетом, пошукав заздалегідь підготовлену інформацію, відкашлявся та набрав українське посольство.
— Слухаю, — не одразу відповів чоловічий голос на іншому кінці дроту.
Але коли це сталося, Рафік негайно взявся за справу:
— Не питайте, звідки в мене ваш номер, — навмисно не привітався він. — Особливі посланці держави дуже багато можуть. Президент України наказав зустрітися і передати важливе прохання. У мене з собою офіційні документи, готовий негайно під'їхати. Готель «Риксос Президент Акма» від вас п'ять хвилин на таксі. До речі, мене звуть Дмитро Бондаренко. Напевно, чули.
Контрабандист не припиняв нахабно брехати.
— Бондаренко? «Риксос»? — відразу зрозумів посол, що з ним розмовляє якась важлива персона і не став ризикувати. — Авжеж, приходьте, я зараз на місці.
— Ось і добре, — поклав слухавку Рафік і, не позбавляючись серйозної гримаси, набрав номер генерального прокурора Алан-Орди.
— Кажіть, — місцевою мовою пролунала реакція у трубці.
І контрабандист знову пустився берега, змусивши Торбешника нервувати.
— Вітаю, шановний! — злегка підвищив рівень пристойності Рафаель. — Що ж ви проморгали паростки міжнародного скандалу? Так і роботи можна лишитися. Сьогодні отримаєте дипломатичну ноту від нашого посла. А як особистий представник президента України, я готовий усе врегулювати, коротше, зам'яти. Впевнений, проблеми вам ні до чого.
— Перепрошую, не зрозумів, хто ви? — цього разу мовою того, хто телефонував, пролунала реакція.
— Діма Бондаренко. На кшталт Джеймса Бонда, тільки українського. Мабуть, чули вже. Торік мені випала нагода супроводжувати нашого президента до вашого. Як відомо, вони тоді чудово поспілкувалися, на всіх екранах показували. Я на камеру не потрапив, така робота — бути завжди непомітним. Так от, треба побалакати, загасити назрілий скандал. До речі, у мене з собою офіційні документи, хочу вам їх продемонструвати.
— Не заперечую, — охоче заговорив генеральний прокурор. — Приїжджайте завтра до мене в офіс, до години дев'ятої. Усе владнаємо.
— Дякую, — припинив розмову контрабандист.
— Ну ви, босе, даєте! — отетерів від витримки і натиску свого начальника Торбешник. — Прямо взяли цих биків за роги і ляльководили, як хотіли.
— Ще б пак, я на таке здатний, — посміхався Рафік. — Підтягуйся скоріше. А поки спостерігай, спостерігай. Попереду ще багато чого цікавого. Тепер бігом до посла, треба готувати ноту. Підсилимо мої слова прокурору оригіналом і завтра доб'ємо підробками.