Діма Бондаренко (типу Джеймс Бонд тільки український).

Уже було по опівдні, коли у просторому люксі на широкому ліжку мирно сопіло двоє контрабандистів. 

Таєць особливо не морочився і не став розкладати своїх клієнтів по кімнатах. Побоюючись розкриття, чоловік залишив картки від номера на столику, а потім забрався геть. 

Можливо, українці ще продовжували б спати, але Інокентію снилися тендітні представниці тайського народу. Саме тому він обіймав свого боса і ніжно перебирав рукою його довге волосся. 

— Не зрозумів, — різко розплющив очі Рафаель і, як очманілий, зіскочив з ліжка. — Торбешнику, якого біса?! 

Чоловік прикрив ковдрою сімейні труси. 

— Чому ти на моєму ліжку? І як ми тут опинилися? 

Контрабандист закрутив головою, вперше оглядаючи кімнату оплаченого номера з м'яким килимом на підлозі, дорогими шпалерами на стінах, меблями, як у справжнього президента, і телевізором на пів стіни. 

— А де ж дівчата? — шпарко вмостився на матраці Торбешник і, починаючи протирати очі, додав: — Тайки були просто відпад. Тільки незрозуміло, куди вони поділися? 

Він теж забігав очима по кімнаті. А Рафаеля осяяло: 

— Слухай, Інокентію, — зайняв велюровий диван чоловік, — мені тільки-но наснився величезний таєць і самогонка в пабі. Уявляєш, якийсь дурень підпалив барну стійку, було багато води та диму. 

— Перепрошую, босе, — почав згадувати деталі вчорашніх пригод Торбешник, — тільки ця пожежа справді була, а таєць роздягнув нас до трусів і хотів посадити на шпагат. 

— Точно, шпагат. Саме таке мені й наснилося! — вигукнув Рафаель. — Звідки ти знаєш? 

Він витріщився на підлеглого. 

— Кажу ж, — повторився Інокентій, — то був не сон, а… 

— Стоп! 

Контрабандист загородився руками. 

— Більше ні слова про це, — попередив чоловік. — Так чи інакше, мені подобається версія зі сном, який ти підгледів, коли лежав поряд. 

— Ні, ну... — спробував заперечити Торбешник. 

Проте обличчя начальника відбило будь-яке бажання. 

— Однозначно сон! — миттю погодився підлеглий і уточнив: — Що робитимемо? Поснідати б і за справу, поки діти з інтернатів не розібрали вміст наших контейнерів. 

— Ти маєш рацію, — підхопився на ноги Рафаель і розпорядився: — Зателефонуй на кухню і замов нам у номер сніданок. Не варто зайвий раз світитися. Хто знає, може, таєць сховався десь і чекає. Переконаний, його послали конкуренти, щоб позбавити нас життя. Добре, що він нас не розчавив. 

— То ви це пам'ятаєте? — посміхнувся Торбешник. 

— Авжеж, — не став опиратися Рафаель і зауважив: — Сон же був напрочуд реалістичним. Гаразд, годі балаканини, замовляй їжу, а я підроблю нам посвідчення. У справжніх посланців держави мають бути пристойні «корочки». 

— Невже паспортів не достатньо? — здивувався Інокентій. 

— Вони нам ще стануть у пригоді, — задумливо відповів Рафік і став пояснювати: — Ми ж з тобою граємо подвійну гру, або потрійну... Тут як піде. Спочатку план «А» — особливі посланці держави з посвідченнями запускають процес міжнародного скандалу. Якщо не спрацьовує, план «Б» — ти показуєш паспорт. Від прізвища Султанов тут у всіх руки тремтять. І третій варіант — нас розкривають. У такому разі біжимо, не оглядаючись, поки не перетнемо кордон. 

Контрабандист зітхнув, а Торбешник здивовано відкрив рот. 

— Не переживай, — відмахнувся Рафаель. — Усе буде добре, впораємося. А зараз замовляй сніданок, жерти хочу після вчорашнього араку. Де ж моя сумка? 

Чоловік заходив по кімнаті. 

— Там купа посвідчень, тільки заповнюй й уперед. 

Він вийшов у коридор і одразу знайшов те, що шукав. 

— Інокентію! — почувся здивований вигук. — Тут такий шикарний кабінет, стіл величезний, шафа з червоного дерева… Поглянь, навіть пальма є, і стаціонарний телефон. Чудово, я знайшов собі центр керування нашою місією. 

Контрабандист потішався, мов дитина. І поки його підлеглий зі спальні телефонував на кухню, Рафаель дістав із сумки декілька посвідчень, вклеїв заздалегідь підготовлені фотографії, шльопнув державною печаткою, де треба, та почав вигадувати посаду для себе і Торбешника. 

— Так, особливі посланці держави. Непогано, непогано, — засмикався на шкіряному кріслі чоловік. — А може, лікарі з особливо важливих операцій? Краще… Чи все-таки Джеймс Бонд? Таке мені ще в літаку сподобалося. 

Рафік посміхнувся. 

— Залишається адаптувати імена під український колорит. Значить, буде Діма Бондаренко. Нехай звикають до нових зірок державних вершин. 

Контрабандист добряче закрутив, і до кабінету зайшов Інокентій. 

— Босе, усе організовано. За хвилин десять нам доставлять сніданок. 

— Чудово, — не відволікаючись від роботи, сказав Рафік і, відкинувшись на спинку крісла, прочитав власну творчість: — Ну, як тобі таке, Торбешнику? «Особливий посланець держави — Діма Бондаренко-старший». Це я. 

Він вказав на себе рукою.