Рафаель намагається позбавити Торбешника дурних спогадів.

Розлогий аеропорт столичного міста Акма не вибивався з архітектурного ансамблю скляних гігантів серед неосяжної рівнини. Немов молодший брат засніжених хмарочосів, він теж променів сріблястою поставою, тільки на зріст був замалий. Два поверхи з низкою блискучих вікон і головний зал — подоба гігантського глобуса — кишів пасажирами різних національностей. 

— Ніколи не бачив так багато людей несхожих на нас... 

Застопорившись посеред аеропорту, Торбешник уважно розглядав азійські обличчя з їхнім високим чолом, вузеньким розрізом очей, вилицями на показ, чорнильним волоссям і злегка гачкуватим носом. 

— А дівчата тут нічого, обожнюю брюнеток. 

— Так-так, Інокентію, ти ще той бабій. 

Рафаель підхопив за собою підлеглого і, поглянувши на годинник, подумав уголос: 

— Пів на четверту ранку... Їдемо в готель, трохи відпочинемо. А вранці зателефоную прокурору, почнемо свою гру. 

— Зачекайте, босе, — не відпускав очима миловидних представниць місцевого народу Торбешник, — я ще не надивився. 

— Інокентію, у нас купа роботи, треба йти. 

Рафік потяг за руку, немов власну копію в коричневому пальті поверх картатого костюма.

— Хух, — так і сперло дихання чоловіка, коли морозне повітря заполонило легені. 

І за спиною пролунало: 

— Казав же, Північний полюс, чорт забирай. 

Інокентій негайно сховав ніс під комір і миттєво почав шукати очима таксі. 

— Босе, т-т-т, — відстукав зубами Торбешник, — сподіваюся, ми пішки не підемо. Тут крок вліво-вправо і, напевно, потонеш у снігах. 

Він охопив поглядом білясті кучугури по обидва боки тротуару. 

— Вам куди? — раптом до парочки контрабандистів підкотило таксі та з прочиненого вікна пролунала рідна мова майже без акценту. 

— Ого! — здивувався Інокентій і запитав: — А що, тут по-нашому говорять? 

— Авжеж, у цей час завжди з аеропорту виходять українці. Я тут не один рік працюю і ваша мова нам зрозуміла, — відразу відповів зрілий чоловік за кермом і перепитав: — То куди їдемо? 

— Готель «Риксос Президент Акма», — гордо вимовив Рафаель. 

Поки водій таксі здивовано кліпав очима, контрабандист запитав: 

— Чого ви дивуєтеся? Хіба ми не схожі на посланців держави з особливо важливих справ? — задер він підборіддя. 

— Схожі… Та я це, вибачте, якщо що, — кинувся допомагати віп-клієнтам чоловік. 

— Ось бачиш, — звернувся Рафік до підлеглого, — з костюмами ти вгадав і пальта картинки не зіпсували, нас вважають за кого треба. Прокурор не стане винятком. 

— Згоден. 

Інокентій наслідував приклад свого боса — втиснувся в старенький мерседес, а коли за вікнами почали миготіти житлові будинки, схвильовано заговорив: 

— Рафаелю Альбертовичу, ви точно впевнені щодо успішного результату нашої операції? Мені просто сон не йде з голови. 

— Впевнений, — настала тверда відповідь. 

Але Торбешника це не заспокоїло, що змусило його начальника вдатися до народного методу. 

— Слухай, — зосереджено сказав Рафік, — є один добрий спосіб позбутися кошмарів. Лягай негайно на спину, я посунуся. Клади руки на живіт, потім повільно і глибоко вдихни через ніс, повітря має збільшити об'єм живота. 

— Ви це серйозно, босе? 

— Однозначно, — кивком голови підтвердив контрабандист. — Ну, лягай, чого сидиш, як неприкаяний? 

Серйозне обличчя чоловіка не залишило шансів Інокентію викрутитися і він скорився. Проте, виконавши вимоги, зауважив: 

— Не знав, що ви вмієте лікувати. 

— Звісно, умію. 

Рафаель ще більше посерйознішав і нагадав: 

— Ми ж з тобою лікарі зі спеціальних завдань держави. Нам будь-яка проблема під силу, не кажучи вже про якісь кошмари. А тепер вдихай, вдихай і повільно виштовхуй повітря через стиснуті губи, — продовжив наполягти псевдолікар й салон автомобіля пронизав брязкітливий звук. 

Водій таксі тишком-нишком обернувся, стаючи свідком незвичайної сцени: на задньому сидінні лежав клієнт з надутими щоками та животом, як у жінки при надії. 

«Ох, уже ці багатії, — про себе подумав він. — Не знають, чим потішитися». 

— Приїхали! — гучно мовив таксист і став паркуватися навпроти скляного входу під гостроконечним куполом. 

Інокентій видавив із себе залишки повітря, а Рафаель поглянув надвір. 

— Ось це я розумію рівень, — захопився чоловік. — Торбешнику, дивися, у цьому палаці проведуть час двоє посланців держави, тобто ми. 

Він зиркнув на літню людину біля керма і ткнув йому щедру плату. 

— Ніколи в таких готелях не бував, — поглинув очима величезний хол за межами скляного входу Інокентій. 

Поки контрабандисти вибиралися з машини, таксист передав їхній багаж носію.