Контрабандисти відлітають до Акми.

Пасажирський авіалайнер рейсом «Київ — Акма» розітнув поглинені темним часом доби хмари й за бортом зникли вогні величезного мегаполіса. Замаскувавшись у картаті костюми з кашеміру, двоє контрабандистів із валізками зовсім не були схожими на державних посланців. Не були не лише за зовнішнім критерієм — поведінка теж підводила. Інокентій ніяк не міг натішитися своїм першим у житті польотом і крутився, як вуж на сковорідці. 

— Такі сидіння м'які, салон просторий, хоч собак ганяй. А стюардеси красуні ого-го! 

Він з цікавістю зиркав на всі боки, чим нервував літнього попутника на сидінні між контрабандистами. 

— Шкода, нічого за бортом не видно, — гучно засмикав пластиковою шторкою на ілюмінаторі Інокентій. 

І Рафік перехопив ініціативу словесного потоку: 

— Навіщо ти вдягнув нас у ці безглузді костюми? — забурмотів собі під ніс чоловік. — На мою думку, наші чиновники клітинку не носять. Темно-сині піджаки, максимум чорні. 

Контрабандист хмурився. 

— Але може, й на краще? Ми ж люди особливі, не кожному держава доручає найважливіші справи, — став він переконувати себе. 

Пасажир поряд не витримав: 

— Перепрошую, мені хотілося б відпочити. Один крутиться, як воша на гребінці, а інший бурмотить і бурмотить. Дайте хоч трохи поспати. 

— Воша?! — розлютився Торбешник. 

— Ти не один такий, — спокійно відреагував Рафаель і додав: — Усім відпочинок потрібен. Ось у мене, наприклад, робочий день зійшов нанівець тільки ближче до відльоту. Поки всі бланки вручну не заповнив, не заспокоївся. Уявляєш, з п'ятого разу вийшло. Думав, концепція є і вперед, але на жаль… Що не пропозиція, то нісенітниця якась. Напарник, тьху ти, колега по президентських коридорах, встиг трохи подрімати. Однак, може, й не встиг? Звідки мені знати, ми з різних районів міста. Чи не так, колего? 

— Ну, так, так, — підіграв Торбешник. 

— Яка мені різниця, чим ви там займалися, — став ховати голову в піджак пасажир і вкотре заплющив очі. 

— До речі, Інокентію, — осяявся Рафік, — ти ж не бачив офіційних листів, які мені особисто керівництво країни вручило. Почитав би та сказав свою думку. Там таке… Справа вигорить, будь певен. 

— Із задоволенням, — вихопив з рук свого начальника кілька фірмових бланків чоловік. 

Він підставив їх до промінчика світла над головою, а потім подумки взявся розшифровувати щось схоже до писанини лікарів: «Шан, шан... Шановний... Прок, чпок... Бігунок. Не ходи сюди, синок... Що за маячня?». Торбешник протер очі й ще ближче до лампочки підсунув документ, та це було все, що нагадувало читабельні слова в тексті. 

— Перепрошую, — витріщився на свого начальника ошелешений читач, — до чого тут бігунок і якийсь синок? У нас же контейнери заарештовані. 

— Про що ти, Інокентію? 

Рафаель забрав назад свою творчість і забігав очима по тексту. 

— Не бачу жодного «синка» і тим паче «бігунця»! — гучно зробив висновок він і навіть обурився: — Ти хіба читати не вмієш? Чорнилом же написано: «Шановний генеральний прокуроре! Президент благає допомогти в негайному знятті арешту з блакитних контейнерів і відпустити водіїв. За порядність громадян України відповідаю особисто та запевняю — хлопці ненавмисно перетнули кордон. Більше такого не буде тощо... Ну, й інший документ. 

Рафік змінив місцями папірці. 

— Ех, после, после, чим ти там займаєшся? Мабуть, каву п'єш? Тобі довірили дотримуватись інтересів нашого народу в Алан-Орді, а ти проморгав незаконний арешт блакитних контейнерів. Негайно готуй дипломатичну ноту прокурору, щоб уникнути міжнародного скандалу та власного звільнення. Продовжувати не буду. Не факт, що наш супутник спить. 

Рафаель тицьнув пальцем на пасажира поруч і почув приглушену реакцію підлеглого. 

— Вибачте, босе, за мою некомпетентність. Написано шикарно, просто я погано читаю розгонистий почерк. Розумієте, у мене так завжди, коли лікарі дають незрозумілі рецепти, пів дня не можу второпати. 

— До чого тут це? — витріщився Рафік. — Утім, може, ти й правий. 

Він почухав підборіддя. 

— Чим ми не лікарі? Летимо зцілювати ситуацію. 

Рафаель раптом уявив себе, ким завгодно, тільки не контрабандистом. 

— І костюми пасують. 

Чоловік іншими очима поглянув на себе. 

— Тільки лікарі зі спеціальних завдань держави, щось на кшталт Джеймса Бонда українського. 

— Молодець, Інокентію, майстерно вигадав, — втішився Рафік. — Казав же, самородок! Ох і хитрун, з самого початку все задумав, а я тільки зараз второпав. Клітчасті костюми обрав, натякнув мені про рецепти та лікарів… Ростеш на очах. 

Контрабандист не міг натішитися підопічним. Торбешник не став затьмарювати ситуацію і підіграв начальнику посмішкою з просвітами між зубами. 

— Як скажете, босе. Хоча мені здається не важливо, що написано на ваших крутих бланках, — став підкріплювати впевненість в успіху він. — Якщо прокурор зобразить недотепний вигляд, пояснимо. Печатка і підпис є. Які ще потрібні аргументи?