Все почалося на Русанівці (м. Київ)

Усі права на твір захищені законом. 

«Київська Венеція» — житловий масив столиці України золотився листям ошатної осені і, хоча не мав готичної постави італійського близнюка, усе одно складав йому конкуренцію. Широкий канал довкола великого острова ще пострілював фонтанами, а вечір виблискував люмінесцентним вогнем безлічі вивісок над місцями публічних локацій. 

Людно було скрізь, і не дивно: одних привітна неділя схиляла до прогулянок, інших садовила за столики ресторанів, треті розбіглися по домівках і майже всіх поєднувало небажання настання понеділка. 

Проте родзинка на столичній річці Дніпро за ширмою прекрасної атмосфери зберігала невеликий секрет — підпільний офіс контрабандистів. Замаскована під рибний ресторан, справжня схованка порушників закону приймала гостей у залах зі своєрідною декорацією. Попри те, що особлива місцина навпроти каналу могла похизуватися макетами реалістичних динозаврів, нічого подібного на обід не пропонувалося. 

Розморожена риба, звичайні салати та страви для середньостатистичного покупця не замарили б голову іменитому дегустатору. Однак у цьому потреби не було. Ширма є ширма, і контрабандистів усе влаштовувало. 

Поховавшись за динозаврами, специфічні люди тихо обговорювали свої темні справи, а музика з динаміків під стелею не дозволяла гостям чути їхні розмови. 

— Ну що, Інокентію, — нахилившись через заставлений тарілками з їжею дерев'яний стіл, тихо сказав керівник контрабандних потоків в Україні худорлявому чоловікові з виразними вилицями на зосередженому обличчі і продовжив: — Я вирішив призначити тебе особистим помічником. 

Від надмірної конспірації непересічна особистість ледь не забруднила довге волосся буряковим салатом. 

— Упевнений, ти цю посаду потягнеш. 

Контрабандист зиркнув за масивний тулуб динозавра і, переконавшись, що ніхто не підслуховує, додав: 

— Ти людина працелюбна і організатор хоч куди. Не дарма я тебе нещодавно призначив керівником таємних складів на чорноморському узбережжі і довірив логістику контрабанди. 

Рафаель Альбертович, більше відомий на прізвисько Рафік, таки забруднив своє довге волосся салатом. 

— Спочатку тягав мішки з товарами, як навіжений. А коли став начальником, за два тижні збільшив пропускну спроможність наших блакитних контейнерів через порт — чорна каса потроїлася. Неймовірно! 

Чоловік середніх літ притулив трохи черевкувате тіло до спинки масивного крісла з грубої деревини і став чекати зворотної реакції. 

Приблизно того самого віку чоловік навпроти ледь помітно блиснув просвітами між зубами, а коли уявив собі майбутній концепт роботи, злякався. 

— Вибачте, босе, — застріляв очима він. — Одна річ — гармонізувати логістику і весь час працювати «в полях», а інша — бігати з блокнотом та ручкою. Боюсь, я для такого не створений. 

— Ні-ні, — знову озирнувся навколо Рафік. — Ти не зовсім правильно бачиш обсяг майбутньої роботи. По-перше, щодо твоєї особистості, таких віртуозів мені ще не доводилося зустрічати. Щоб налаштувати логістику контрабандних потоків, треба не один пазл докупи зібрати. Звідси випливає, тобі багато чого під силу. А тут йдеться про виконання особливо важливих справ. 

— Особливо важливих? — зацікавився Інокентій та почав розправляти плечі. 

— Саме так, — підтвердив Рафаель та посміхнувся. — Уявляєш, я тобі вже і прізвисько вигадав — Торбешник. Тільки не ображайся, будь ласка. Так повелося серед нас. 

На останніх словах чоловік знизив тон. 

— Торбешник, хм... Торбешник, — заграв вилицями Інокентій. — Мені подобається. 

Він хитнув головою і уточнив: 

— А що за особливі справи такі? 

— Не поспішай... 

Контрабандист вирішив витримати паузу та трохи змістити акцент: 

— Краще розкажи, від кого успадкував такий світлий розум? Небіжчик Кирило підсобив чи мати, колишня продавчиня, постаралася? Хоча навряд, — смикнув бровами Рафік. — Та й не продавчиня вона більше, ти ж її тепер забезпечуєш. 

— Я, я... — хотів щось сказати Інокентій.

Але бос зупинив його помахом руки. 

— Стривай, дай вгадати. Мабуть, дід Михайло по татовій лінії гени передав? Уже точно не Павло, той зірок з неба не хапав. 

Торбешник розгублено закрутив головою і обережно мовив: 

— Але... Але звідки вам стільки відомо про моїх родичів? 

— Інокентію, — демонстративно прибрав волосся за вуха Рафаель, — мені все відомо. 

Він знову нахилився над салатами і цього разу намочив краватку компотом. 

— Членами нашої спільноти просто так не стають. Я тебе вже давно перевірив. Невже гадаєш, просто так довірив чорноморський потік блакитних контейнерів із контрабандою? 

— А, а… — чоловікові знову захотілося відповісти, але не вийшло. 

— Ще скажеш. Дай договорити. 

Рафаель дістав зі склянки краватку, а коли викрутив її прямо на стіл, повернувся до головного: