17 частина

                                               17  частина
   Осідлавши свого сталевого коня, Руся виїхала на центральну магістраль міста і влилася в величезний потік машин. Її золотаве волосся вибилося з-під шлему і летіло за нею шлейфом, тріпочучись на вітрі.
    Руся відчувала знайомий аромат свободи, яким вона насолоджувалася три роки тому, п'янкий аромат свободи та щастя. І зараз їй хотілося помчати вдаль, не думаючи ні про що, і відчувати лише запаморочливе почуття польоту, почуття паріння над землею.
   Вона граціозно вела свій мотоцикл, вправно маневруючи між автомобілями, водії яких проводжали захопленими поглядами довговолосу амазонку і навперебій сигналили їй.
    Під'їхавши до офісу брата, вона припаркувала свій байк і легкою ходою зайшла до приймальної.
-Де пан Романов?- запитала вона у секретарки.
-Пан Романов у кабінеті, він чекає на вас, місіс Джонсон. Проходьте, буль ласка.
-Дякую,- Руся відчинила двері і впевнено зайшла до кабінету брата. Зайшла і завмерла на порозі, здивовано дивлячись на Валерія. Поряд з ним на дивані сиділи...їхні батьки.
   Побачивши Русю, вони відразу підхопилися і захоплено дивилися на неї.  Дівчина непорушно стояла і мовчки дивилася на рідних і дорогих її серцю людей, які від неї віддалилися декілька років тому.
-Донечко, привіт, рідненька!- мама нерішуче поглянула на неї і зробила крок назустріч.- Ти стала такою красунею! Справжньою леді! 
   Руся декілька секунд мовчки дивилася на неї, а  потім посміхнулася і радісно промовила:
-Привіт!
   Батьки кинулися до неї в обійми.
-Русланко, донечко, пробач нам! Пробач за все!- батько міцно притиснув її до себе.- Нам так тебе не вистачало!
   Валерій підійшов до них і обійняв усіх разом...

   Наступного дня Руся гуляда вулицями рідного міста і розмірковувала про те, що їй робити далі і як розгадати таємницю смерті Богдана. 
   Вона розуміла, що в його смерті були винні важливі документи, які стосуються банку "Слов'янського", але місцезнаходження цих злощасних документів було невідоме. Зате було відомо, що їх розшукують невідомі особи. І було зрозуміло, що ці документи повинна  знайти саме вона і   не допустити, щоб їх знайшов хтось інший...
   Руся повільно йшла, розглядаючи яскраві вітрини крамниць та бутіків і думала про ті документи. Думаючи про них, вона не помітила, що за нею повільно слідує сріблястий "Опель" з тонованим склом.
   Залишивши позаду крамнички та бутіки, кав'ярні та салони, Руся поспішила в міський парк. День був будній, до того ж сезон відпусток та канікулів був в самісінькому розпалі, тому людей в парку було зовсім небагато.
   Сріблястий "Опель" зупинився на проспекті, перед центральним входом в парк, і двоє чоловіків, одягнених в чорні костюми, мовчки спостерігали за нею.  В  руці одного з них блиснув гладенькою чорною поверхнею пістолет.
   А Руся в цей час відкрила сумочку, щоб дістати  телефон. Маленьке люстерко зачепилося  і випало із бокової кишені сумочки, впало на асфальт і  з дзенькотом розлетілося на дрібненькі скельця.
   Руся зойкнула і присіла, збираючи залишки люстерка.
-Дідько! Розбилося...Це погана прикмета,-подумала вона.
  В цей момент щось зі свистом пролетіло у неї над головою і з дзенькотом впало на асфальт за декілька метрів від неї.
   Злякано піднявши голову, вона побачила в відкритому вікні сріблястої іномарки чорне дуло пістолета, що дивилося на неї.
-Руся! Руся Романова! Невже це ти?- почулися поряд з нею знайомі голоси. Озирнувшись, вона побачила своїх колишніх однокласників, які веселою компанією прогулювалися затишними алеями парку.
   Побачивши, що поруч з їхньою жертвою з'явилися сторонні люди, чоловік сховав пістолет, і "Опель" швидко зник  з поля зору.
   Дівчина стояла, злякано дивлячись вслід авто.
-Руся! Що з тобою? Ти в нормі?- допитувалися хлопці, побачивши бліде і злякане обличчя однокласниці.
-Так, все нормально...Вибачте, хлопці, але я зараз дуже поспішаю, тож поговоримо іншим разом. Гаразд?
   Руся відступила на декілька кроків назад і побачила на асфальті кулю- це саме її дзенькіт вона чула кілька хвилин тому. І ця куля призначалася їй...Саме їй...
   Круто розвернувшись, Руся швидко побігла до тролейбусної зупинки. Вскочивши в тролейбус, що саме під'їхав, вона поглянула у вікно, сподіваючись побачити того "Опеля".  Проте від авто  не залишилося і сліду.
   Шаленне почуття тривоги буквально скувало її. Якщо в неї стріляли, значить вона, сама того не підозрюючи, в своїх пошуках зайшла занадто далеко і комусь почала заважати.
   Вийшовши на потрібній зупинці, вона стрімголов поспішила до квартири брата, адже саме у Валерія вона зупинилася по приїзді в Київ.
   Влетівши в кімнату, вона перевела подих і присіла на диван. А потім схопилася руками за голову і здавила скроні тремтячими пальцями.
-Господи, що ж тепер робити?- в паніці вона металася з кутка в куток.- Якщо ці невідомі бандити знайшли її, то вони можуть знайти і її дітей, і Галину Петрівну!
  Вона схопила телефон і тремтячими пальцями набрала номер брата.
-Валера, це я! Послухай, в мене декілька хвилин тому стріляли з пістолета!
-Як стріляли? Хто?-злякано закричав брат у слухавку.
-Не знаю хто. Двоє чоловіків на сріблястому "Опелі".
-Де це сталося? 
-Біля входу в міський парк.
-Номер! Ти запам'ятала номер машини?- схвильовано запитав Валерій.
-Братику, який номер? Ти що! Я так злякалася, що навіть не встигла розгледіти той номер!
-Ти уявляєш скільки в Києві сріблястих "Опелів"?
-Уявляю...Ти перевір той банк...Можливо, це хтось із його співробітників?
-Добре, обов'язково перевірю! Зараз підніму на ноги знайомих копів і перевірю! А ти сиди вдома і нікуди не виходь! Зрозуміло?
-Валера, я не можу тут сидіти! Мені потрібно їхати в Дніпро! Там діти і Галина Петрівна! А раптом з ними щось трапиться?
-Гаразд, ідь. Але дочекайся мене, я приїду і сам відвезу тебе на вокзал!
-О'кей! Я буду чекати тебе!- схлипнула Руслана.
   Поговоривши з братом, вона зібрала свої речі. Через годину приїхав Валерій і відвіз її на вокзал.
-Тримай, це тобі,-брат простягнув їй маленький дамський пістолет,- про всяк випадок.
   Руся взяла до рук зброю і відчула холодний дотик металу до своєї долоні.
-Дякую, брате! Ти не забув, що я вмію влучно стріляти, так?
-Так, але я дуже сподіваюся, що тобі не доведеться цього робити. 
-Я теж сподіваюся, що так і буде,- Руся обняла Валерія і поцілувала.-Ти найкращий на світі брат. Бережи себе, будь ласка! Здається,  я і тебе вплутала в дуже небезпечну історію.
-Не хвилюйся, сестричко, все буде добре. Ти себе теж бережи. До зустрічі,- Валерій міцно обняв її і поцілував на прощання.