16 частина

                                            16 частина
   Спекотний літній день наближався до вечора. Руслана йшла рідними і такими знайомими вулицями свого дитинства, і з насолодою поринула в світ приємних  спогадів.
   Відчинивши двері гаража, вона побачила свого улюбленого сталевого коня, який самотньо стояв у кутку.
-Ну привіт, друже,- ніжно прошепотіла вона, звертаючись до нього як до живого створіння.- Як ти тут без мене? Сумував, рідненький?
   Вона ніжно погладила гладенький металевий бак, холодне кермо, дбайливо протерла мотоцикл від пилюки, і взяла до рук шлем, який лежав на сидінні.
   А вже через півгодини місіс Джонсон летіла на своєму байку широкими вулицями і проспектами столиці України, як в часи своєї юності.
   Залишивши свого коня на стоянці, вона швидким кроком направилася до редакції "Вечірнього Києва".
   Побачивши шикарну молоду особу, головний редактор люб'язно запросив її до свого кабінету.
-Чим я можу Вам допомогти, пані?- запитав він, з цікавістю розглядаючи її.
-Я б хотіла поговорити з колегами Богдана Браславського, з якими він працював у вас і з ким мав дружні стосунки,- пояснила мету свого візиту Руслана.
-Богдана Браславського?- обережно запитав редактор, підозріло поглянувши на гостю.
-Так...
-Але він у нас давно не працює...З ним сталася біда...
-Я знаю, саме тому і хочу поговорити з його колегами,- Руся зітхнула і терпляче пояснила йому.
-Вибачте, а ким ви доводитеся Богдану і чому цікавитеся тими подіями, які вже давно відійшли в минуле?
-Я його колишня наречена, мати його дітей...- Руслана дістала з сумочки фото своїх двійнят.- Ось, будь ласка, це діти Богдана, яких він вже не встиг побачити...А це - його мама, Галина Петрівна Браславська, яка мешкає в Дніпрі...Можете їй зателефонувати і запитати про мене...
-Не треба, я вам вірю...-редактор повернув фото Руслані,- в такому випадку я порекомендую вам поговорити з Владом Сорокіним. Він розділяв з Богданом кабінет, він його добре знав і товаришував з ним...Шкода Богдана...Він подавав великі надії...Талановитий і перспективний був хлопець...
   Робочий день вже закінчувався, то ж Руся домовилася з Владом про зустріч в своїй улюбленій кав'ярні на Подолі.
   Влад чекаючи на неї, повільно палив сигарету і про щось зосереджено розмірковував. Руся тихенько пройшла за столик і сіла поряд.
-Вітаю Вас, Владе!
-Вітаю! То що ж Вас цікавить, Руслано?- запитав він, уважно подивившись їй в очі.
-Мене цікавить все, що пов'язане з Богданом. Ви з ним працювали разом, так?
-Так. Ми працювали разом і були хорошими друзями.
-Тоді скажіть, над якою темою він працював в останні місяці свого життя?  Я знаю, що він писав декілька репортажів про банк "Слов'янський", так?
-Так, все вірно. Він писав статті саме про цей банк,- ствердно кивнув головою Влад.
-Скажіть, а в Богдана часом не було ніяких документів стосовно цього банку?- поцікавилася Руся.
-Не знаю, чесно кажучи... Ні про які документи Богдан мені не говорив,- зізнався хлопець.
-Не знаєте?
-Ні.
-Але ж до матері Богдана, у Дніпро, десь півроку тому приїздив співробітник вашої газети і говорив про якісь важливі документи, що начебто залишилися у Богдана. Він їх шукав і стверджував, що саме ці папери дуже зараз потрібні вашій редакції для написання нових статтей про "Слов'янський".
-Наш співробітник?-Влад здивовано поглянув на Русю.
-Так, журналіст із вашої редакції.
-Цього не може бути, тому що після смерті Богдана відразу припинився друк матеріалів про той злощасний банк, і більше їх наша газета не друкувала. І ніхто із наших колег не розшукував ніяких документів.
-Дивно...Тоді хто ж це міг бути?
-Не знаю, чесно...Але знаю одне, що ось вже два роки як відкрита карна справа стосовно діяльності банку і слідство досі ведеться. І я чув, що в керівництва банку, дійсно, зникли якісь документи, дуже важливі...І що ті документи розшукують і досі не лише слідчі, а й самі банкіри. А в Богдана, на мою думку, могли бути такі документи, тому що  його матеріали були дуже достовірними і правдивими, отже мали під собою документальне підгрунтя.
-І десь  вони мають бути, ці документи. Але де? В Дніпрі ми з мамою оглянули всю квартиру, кожну шпаринку, там їх немає.
-Не знаю...Більше я нічого не знаю, і більше нічим вам допомогти не можу, вибачте. Але хочу попередити Вас, Руслано, що керівництво банку не зупиниться ні перед чим, щоб повернути назад ті документи. І якщо вони дізнаються, що вам щось відомо про їх місцезнаходження, ваше життя може бути в небезпеці,- попередив її Влад, прощаючись біля входу в кав'ярню.
-Нічого страшного, я не боюсь небезпеки,- заспокоїла його Руслана.
-Ти так кажеш, бо не розумієш, що це таке - ходити вулицями і весь час відчувати на собі приціл автомату з заглушувачем. Навіщо  тобі це? Богдана все-одно вже не повернеш, а в тебе діти маленькі, і все життя попереду. Забудь про все, що було раніше! Забудь про ті злощасні документи! Їдь до своєї Америки, забирай дітей і насолоджуйся життям, дівчинко! Це моя тобі порада.
-Не можу, Владе, не можу. Я повинна розгадати таємницю смерті Дана і повернути його чесне ім'я. Заради пам'яті про нього...
-Даремно ти це, Руслано, затіяла...Даремно,- Влад скрушно похитав головою, розуміючи, що він не зможе відмовити Русю від її небезпечного розслідування.
   На терасі кав'ярні, де вони розмовляли, на  столику в красивому підсвічнику тихо горіла свічка. Руся зупинила на ній свій сумний погляд і, простягнувши руку до її вогника, тихо промовила:
-В цьому житті все можна пережити, допоки  є кого кохати і заради кого жити... Дякую за допомогу! На все добре!
   Попрощавшись, Руся осідлала свій байк і зникла за найближчим рогом, а Влад Сорокін ще довго дивився їй услід.
   Декілька наступних днів Руся разом з братом збирали інформацію про статті Богдана і про сам банк. Тож вона вирішила відвідати квартиру, яку знімав Богдан в центрі міста, і в якій їм так добре було вдвох, адже саме там вони провели найкращі дні свого такого короткого щасливого життя, саме там вони були такими щасливими.
   Власниця квартири жила в тому ж будинку, тому Руся швидко її розшукала і на декілька хвилин попросилася зайти до квартири.
-Так, звісно, заходьте...Ось ключі...Їх мені залишив Богдан, коли поспішав до мами...Він так і не повернувся тоді...Вже майже три рои пройшло відтоді, а я й досі не наважуюся впустити нових квартирантів, все сподіваюся, що Богдан повернеться, адже там залишилися його речі...
-На жаль, Богдан вже ніколи не повернеться сюди,- зітхнула Руся, взявши ключі в руку.
-Чому? Невже з ним трапилася якась біда?
-Так...Він загинув.
-Господи! Та невже?- жінка зойкнула і схопилася за серце.
-Так, це правда...Тому я хочу переглянути і забрати його речі.
-Так,  звичайно. Але мушу вам сказати, що декілька місяців тому до мене приходили колеги Богдана з редакції, де він працював, просили дозволу оглянути квартиру. Вони шукали якісь документи серед його речей, але не знайшли...
-Зрозуміло,- багатозначно промовила Руслана,- отже вони вже й тут встигли побувати...Але хто вони? Поліцейські чи банкіри?
   Тремтячими руками вона відімкнула двері знайомої квартири і відразу поринула у спогади. Ось на цій кухні вони пили каву, сидячи на підвіконнику, а в цій ванній вони занурювалися в обійми ароматної піни і цілувалися під теплими струменями душа. А ось в цій спальні вони провели свої найщасливіші ночі, повні пристрасті та кохання...
   Спогади шаленною хвилею накотилися на неї і вона, не стримавшись, розплакалася. А в квартирі, дійсно, було все так, як залишив Богдан, похапцем збираючись до хворої мами. Його особисті речі і одяг був розкиданий на дивані, де він, перевдягаючись, залишив їх. 
   Проте також добре було помітно, що в квартирі був ще хтось сторонній, тому що папери і книги на письмовому столі та його шухлядах були хаотично перекидані з місця на місце.
   Руся, витираючи сльози, взяла до рук джемпер, зв'язаний грубою в'язкою - її подарунок, який вона подарувала Дану буквально за декілька днів до його від'їзду.
   Джемпер досі зберіг у собі аромат свого власника, аромат його улюбленого парфуму...Здавалося, що зараз Богдан залетить до квартири веселим вихором, сміючись, схопить її в свої міцні обійми і закружляє з нею по кімнаті.
   Але це була лише фантазія, лише мрія, яка ніколи не стане реальністю. Про це Русі нагадувала золота обручка з діамантами, що красувалася на її безіменному пальці правої руки.
-Ден вже в минулому...Його більше немає... У мене зараз нове життя, інше...У мене є коханий чоловік, діти і найкраща в світі мама...- заспокоювала вона себе, збираючи речі Богдана.
   Серед його паперів вона помітила аркушик, на якому чітким почерком Богдана було виведено: "Тимошенко Ірина Юріівна. Банк "Слов'янський", а поряд номер телефону...
   Тремтячими руками вона набрала цей номер і затамувавши подих слухала довгі ритмічні гудки.
-Слухаю,- нарешті почувся у слухавці втомлений жіночий голос.
-Доброго дня, я можу поговорити з Іриною Юріївною?- поцікавилася Руся у незнайомки.
   На іншому кінці дроту на декілька секунд запала тиша, а потім той же жіночий голос повільно промовив:
-Вибачте, але Ірини Юріївни немає...Вона загинула...
-Загинула? Коли?- злякано вимовила Руся, відчуваючи як в неї починають тремтіти ноги.
-Моя мама загинула майже три роки тому, вона потрапила під колеса автомобіля, коли переходила вулицю.
-Вибачте...Мої співчуття...- Руся поклала слухавку і прошепотіла:- того року загинув і Богдан...Чи не надто багато збігів?
   Ще раз уважно оглянувши квартиру, вона не знайшла нічого підозрілого. Зібравши речі Богдана, вона зачинила двері, віддала ключі власниці і повільно пішла сходами, попрощавшись назавжди зі своїм минулим...