11частина

                           11 частина
   Галина Петрівна поспішала до Києва, вона домовилася із Сергієм, другом Богдана, щоб той відвіз її до онуків на своєму авто.
   Через чотири години, які були  проведені в дорозі, вона нарешті увійшла до приймального відділення пологового будинку. Її серце шалено калатало від хвилювання.
-Слухаю Вас,- молоденька медсестра зустріла її на вході і з цікавістю поглянула на неї.
-Скажіть, а Руслана Романова ще не виписалася?- запитала вона у дівчини пересохлими вустами.
-Ні, ще не виписалася. А ви хто їй будете?-уточнила дівчина.
-Я мати... Мати її чоловіка...
-Ой, як добре, що ви нарешті приїхали! Бо її немає куди виписувати. Батьки не хочуть забирати її додому...А син же ваш де? Ми боялися, що він покинув бідну дівчину та своїх дітей...Вже й люди хороші знайшлися, хочуть одну дитинку всиновити. Навіщо, мовляв, такій молодій матері-одиначці двоє дітей? І соціальні служби підключили...
-Що ви таке кажете?!!  Яка вона мати-одиначка? І що ви знаєте про мого сина, щоб так говорити? Він в аварію потрапив, і тому не зміг приїхати...Він ніколи б не залишив би Русю, ніколи!
   Галина Петрівна не стримавшись, заплакала.
-Вибачте,- знітилася медсестра,- я не хотіла вас образити. Але дівчина вже тиждень в лікарні, більше ми не можемо її тут тримати.
-Я приїхала її забрати додому! Покличте, будь ласка Русю сюди!
-Зараз покличу!-медсестра зникла за дверима палати, а через декілька хвилин звідти визирнула худенька дівчина з блідим змарнілим обличчям і великими блакитними очима.
-Руся! Дівчинко моя!- тихо прошепотіла жінка.
   Руся, побачивши Галину Петрівну, кинулася до неї і пригорнулася.
-Ви так схожі на Дана! Я так на вас чекала!
-Збирайся, дівчинко моя, ми їдемо додому!
   Руся пішла в палату збиратися, а Галина Петрівна залишилася чекати її та онуків в коридорі. А через півгодини вона вже притискала до себе біленькі  згорточки в салоні автомобіля, який мчав їх з Русланою додому.
   До Дніпра їхали майже мовчки...Сергія, водія, Галина Петрівна попередила, щоб він нічого не говорив про смерть Богдана. Жінка дивилася на онучат і весь час думала про те, чи пробачить її Руся, чи пробачить їй брехню, яка зберегла життя цим двом крихіткам.
-Ви щось сказали, мамо?- Руся стурбовано поглянула на жінку.
-Пробач мені, доню! Пробач за все,- прошепотіла Галина Петрівна і пригорнула її до себе.
-Ну що ви, мамо, я так рада, що їду додому,- посміхнулася Руслана.

     Авто зупинилося біля під'їзду, Сергій допоміг донести їхні речі до квартири і попрощався, поспішив додому. Піднімаючись сходами, Галина Петрівна все більше і більше хвилювалася, тримаючи на руках маленького Богданчика, і все міцніше пригортала його до своїх грудей. Адже зараз Руся дізнається правду. Гірку і страшну правду. І що буде потім? Чи пробачить її Руся? Чи зрозуміє? Саме цього і боялася посивіла від горя мати.
   Вона відімкнула перед Русею двері своєї квартири тремтячими руками:
-Заходь, будь ласка, донечко, це тепер твій дім!
   Руся, тримаючи на руках маленьку Богданку, зайшла до квартири і перше, що вона побачила, був великий портрет Богдана, перев'язаний траурною стрічкою. Побачивши це, вона злякано поглянула на Галину Петрівну. Та заплакала, і поклавши онука на диван, обняла Русю і пригорнула до себе.
-Пробач мене, Русланко! Пробач, моя хороша! Я не хотіла тобі казати, не хотіла тобі писати, не хотіла тривожити тебе, коли ти носила під серцем діток, але Богдана  немає...Він загинув...
   Руся стояла посеред кімнати і ридала від горя. Вона не могла повірити в те, що щойно сказала їй мама Дана. Вона відчула, як її душа пірнула в чорну безодню і у неї не вистачає сили, щоб піднятися назад до світла...Дана немає...Це так страшно! Як вона житиме без нього? Як?
   Галина Петрівна ще раз обняла Русю і промовила:
-Русланочко, це правда. Гірка і страшна правда...Богдана з нами більше немає...Але він живе в наших серцях і в нашій пам'яті. І він завжди буде з нами. Звичайно, це страшне горе, і без нього не хочеться жити в цьому світі. Але ми повинні з тобою жити далі, повинні жити заради цих двох крихіток, яких нам з тобою залишив Дан. Адже це його кров, частинка його самого. І заради них, заради пам'яті про Богдана ми повинні жити і виховувати його дітей...І запам'ятай, дитино, що це тепер твій дім. Господь забрав у мене сина, але подарував донечку- милу розумничку і красуню. Я буду тобі опорою і підтримкою у всьому. Зрозуміло?
   Руслана, не розуміючи вже взагалі нічого, згідно кивнула головою.
З того дня для неї почалося нове життя. Нове в усіх відношеннях. В новому місті, з новою родиною. Вона продовжувала навчатися, влаштувалася на роботу в хореографічну студію, а малюків доглядала її нова мама.
   Довгими осінніми вечорами, коли діти вже спали, жінки сиділи на кухні, пили каву, говорили про Богдана, згадували його. 
   Руся незабаром перетворилася на чарівну струнку красуню  і на неї почали звертати увагу чоловіки. Життя вирувало навколо, і вона  поступово почала забувати Дана. Його образ, який вона так намагалася  зберегти в своєму серці, почав поступово згасати і танути в її уяві...