10 частина

                                                      10 частина
Початок липня видався в Києві спекотним. Вікна в пологовому будинку були відчинені навстіж, але не зважаючи на те, що ошатна будівля ховалася серед густих каштанів, в приміщенні стояла спека.
   Бондарь Олександр Миколайович, молодий і симпатичний завідувач пологового будинку, сидів у своєму кабінеті, схилившись над паперами.
  У двері постукали і на порозі з'явилася молода елегантна жінка з лагідними сірими очима.
-Дозвольте, лікарю?
-Заходьте, Олено Михайлівно, заходьте. Ви щось хотіли?
-Так... Я хотіла порадитися з вами стосовно Руслани Романової та її малюків. Що ми будемо з ними робити?
   Лікар зітхнув і втомлено потер скроні.
-Не знаю, Олено...Навіть не знаю...
-Малюки її абсолютно здорові, їх вже потрібно виписувати, а їм нікуди звідси йти. З батьками дівчина не спілкується, квартиру винаймає, сама ще не працює, лише закінчила навчання в хореографічному училищі. Їй самій лише вісімнадцять, і вже на руках двоє  крихітних немовлят. Що вона з ними робитиме? За які кошти буде жити і виховувати їх?
-А де батько її дітей?
-Не знаю...Дівчина говорить, що він в Дніпрі потрапив в серйозну ДТП і зараз на реабілітації за кордоном. Говорить, що він не відмовляється від неї, і забере її до себе у Дніпро з дітьми, але я, чесно кажучи, цьому не вірю. Якби вона і діти були потрібні  йому, то він би вже приїхав...А тут люди хороші трапляються, хочуть всиновити хлопчика, та вона не погоджується писати відмову...Що робити? Люди заможні, серйозні, дитинці забезпечать і догляд хороший, і умови життя, і виховають, і освіту дадуть. Це ж все заради дитини...Хіба вона не розуміє цього? Поговоріть із нею.
-Добре, я спробую поговорити з дівчиною,- пообіцяв лікар.
    Руся, бліда і змарніла, лежала на ліжку бля вікна і слухала гомін великого міста, гомін того життя, яке вирувало за парканом лікарні. Діти спали поряд у своїх ліжечках. А вона чекала Дена. Чекала його вже багато місяців. Як їй було важко в цей час - знала лише вона та Бог. Неприємності звалювалися на неї ніби сніг на голову.
   Батьки, дізнавшись про її вагітність, посварилися з нею і припинили спілкування. В училищі теж виникла купа проблем, також проблеми з житлом. А до всього ще й та аварія і хвороба Богдана та його мами.
   Але в її житті тепер була радість і щастя - два маленькі згортки, що сопіли поряд, її діти. Руся лише тоді зрозуміла, що значить бути матір'ю, коли пригорнула до себе ці крихітні створіння. І вона навіть подумати не могла, що її дітей буде виховувати чужа сім'я, чужа родина.
-Привіт! Ти спиш?- почулося у неї над вухом.
-Дане!- прошепотіла вона і, радісно усміхнувшись, підняла очі. Та враз принишкла і зіщулилася-  поряд стояв Олександр Миколайович.
-Можна поговорити з тобою?- лікар присів на ліжку і уважно подивився на неї.
-Про що?- насторожилася Руся.
-Про тебе і твоїх малюків,- лікар поглянув на дітлахів, і його очі засяяли любов'ю та ніжністю.
-А що про нас говорити?- дівчина тривожно поглянула на нього.
-Твої дітки абсолютно здорові, і їх вже пора виписувати з лікарні, але куди? Куди ти підеш і що будеш робити? Що?
-Зачекайте, будь ласка! Дозвольте мені побути тут ще декілька днів! Ден приїде і обов'язково забере нас звідси. Він мені писав в вайбері,- вона дістала телефон, ввімкнула листування з Богданом і простягнула лікареві,- читайте, я дозволяю...
   Олександр Миколайович взяв телефон до рук, і швидко пролистав переписку.
-Русю, а раптом він не приїде? Що тоді?
-Як це не приїде?- дівчина злякано поглянула в блакитні очі лікаря.- Цього не може бути! Ви чуєте? Не може бути!!!
-На жаль, красуне, в житті бувають різні ситуації,- зітхнув Бондарь.- Пам'ятаєш, я казав тобі саме ці слова декілька місяців тому і радив не робити аборта?
-Так, пам'ятаю...
-А тепер я хочу дати тобі ще одну пораду, і не просто як лікар, а як твій друг, як людина, яка бажає тобі лише добра. Навіщо тобі двоє дітей? Зрозумій, якщо ти залишишся сама з двома немовлятами на руках, тобі буде дуже важко з ними, адже  діти потребують не лише великої ваги та турботи, а ще й коштів. За які кошти ти будеш жити? За які кошти будеш їх годувати, одягати і ростити? Тут до нас звернулися дуже хороші порядні люди, вони хочуть усиновити твого хлопчика...Подумай, можливо і справді тобі краще написати відмову від дитини і віддати його їм?
-Як це віддати?!!- Руся зіскочила з ліжка і її довге русяве волосся густою хвилею впало на спину.
-Я розумію, що з цим важко погодитися, але зрозумій, твоя дитина буде жити в достатку, буде доглянута і сита...Хіба ти не бажаєш добра своїм дітям, Руслано? І тобі буде легше. Ти ж іще така молода, тобі потрібно далі вчитися, потрібно  будувати своє життя. А другу дитину ти собі ще народиш, тоді коли будеш готова до цього, і коли будеш мати чоловіка та матеральні можливості для цього... Подумай і погоджуйся, раджу тобі це.
-Ні!- гнівно вигукнула Руся і відскочила до вікна.-Ні! Ви чуєте? Я нізащо не відмовлюся від своєї дитини і не віддам її нікому! Нікому!
   Її душили сльози образи, гніву і страху, і вона, не витримавши, заридала, затуливши обличчя руками.
   Лікар зітхнув і, підійшовши, обняв і пригорнув її до себе, намагаючись заспокоїти.
-Ну годі, годі, заспокойся,- тихо промовив він і погладив її по голові,- заспокойся. Якщо ти не згодна віддати дитину, ніхто у тебе її не забере, я гарантую. Я просто хотів порадити тобі, хотів як краще.
-Богдан приїде і забере мене звідси,- прошепотіла Руся крізь ридання.- Він обов'язково приїде!
-Звичайно, приїде...Обов'язково приїде,- заспокоював її лікар, хоча сам не вірив у це.-Все буде добре! Але обіцяй мені, що якщо через два дні він не з'явиться - ми знову повернемося до нашої розмови...
   Руся мовчки поглянула на нього і відвернулася.
 Повернувшись до кабінету, лікар тяжко зітхнув і дістав із холодильника пляшку мінеральної води.
-Що ж мені робити з тобою, Русю?- прошепотів він, не знаючи чим допомогти бідній дівчинці. Зробивши великий ковток живильної вологи, він на хвильку замислився, а потім почав щось шукати серед паперів на своєму столі.
   Діставши обмінну картку Русі, він знайшов адресу, за якою. вона була  прописана, тобто адресу її батьків, і після закінчення  робочого дня поспішив з візитом до батьків дівчини.
   Незважаючи на те, що вже був вечір, в місті стояла спека. Проїхавши декілька кварталів, Олександр Миколайович знайшов потрібну квартиру і натиснув на дзвінок. Двері відчинила втомлена жінка років сорока п'яти. Побачивши незнайомого чоловіка, вона здивовано підняла брови.
-Ви щось хотіли, юначе?- запитала вона, намагаючись здогадатися хто саме завітав до них.
-Так. Це квартира Романових?
-Так.
   З квартири виглянув стрункий чорнявий чоловік такого ж віку і теж здивовано поглянув на гостя.
-Я Олександр Бондарь, головний лікар пологового будинку, де зараз знаходиться ваша донька Руслана.
-У нас немає доньки,- холодно відрубав чоловік.
-Навіщо ви так говорете?- Бондарь з докором подивився на батька Руслани.
-Юначе, а в чому власне справа?- жінка обережно поцікавилася у лікаря.
-Справа у вашій доньці. Я хочу поговорити про неї. Може давайте пройдемо до квартири? Не будемо ж ми розмовляти  в коридорі.
-Нам немає про що з вами говорити!- повідомив чоловік.
-Але ж вона ваша донька! Невже вам не цікаво дізнатися як вона і що з нею?- лікар не відступав.                                                                                                                                                                                                                  
-Ні, не хочемо!- чоловік схопився за дверну ручку, намагаючись не впустити до квартири небажаного гостя.- До побачення!
-Зачекате! Давайте все ж поговоримо!- Бондарь схопив двері рукою зі свого боку і не відпускав їх.
   На галас в коридорі із дверей своєї квартири виглянула сусідка і зацікавлено поглянула на Романових.
-Гаразд, заходьте, але у вас є лише п'ять хвилин, не більше!- батько Русі все ж пропустив лікаря до квартири.- То про що ви хочете поговорити з нами?
-Я хочу поговорити з вами про Руслану, вона народила двійнят, хлопчика і дівчинку.
-О господи!- мама дівчини схопилася за серце.
-Ви прийшли сюди, щоб повідомити нам цю новину?- батько роздратовано поглянув на Бондаря.
-Не тільки. Справа в тому, що її вже треба виписувати з лікарні, але їй нікуди йти. Можливо ви помиритеся з нею і заберете її з дітьми додому?
-Ви що! Ні в якому разі!- гнівно вигукнув батько.- Вона зганьбила нашу сім'ю, посварилася з нами і припинила будь-яке спілкування. Ми не можемо прийняти її назад!
   У Олександра Миколайовичу від подиву видовжилося обличчя. Він здивовано поглядав на батьків Руслани.
-Ви серйозно? Але ж ми живемо не в середньовіччі! Що тут такого? Хіба ніхто із нас не робить помилок у своєму житті? Від цього ніхто не застрахований! Це ж життя! А Руслана ваша дитина, вона ж ще зовсім молода! Невже ви не можете пробачити її?
-Ні! З дітьми ми її не приймемо! Нехай відмовляється від тих байстрюченят і тоді повертається додому!-твердо промовив батько.
  Лікар  розчаровано зітхнув:
-Ні, вона цього не зробить! Ваша донька не хоче відмовлятися від дітей, я вже говорив з нею про це.
-Тоді нам, дійсно, немає про що розмовляти з вами...    Прощавайте!-Романов відчинив перед лікарем двері, випроваджуючи його із квартири.
-Прощавайте,- зітхнув Бондаренко і повільно почав спускатися сходами.
-Лікарю, зачекайте,- мама Руслани наздогнала його вже на останньому поверсі.- Скажіть, як донька? 
-Нормально, але їй дуже важко. Їй зараз дуже потрібна ваша допомога.
-Я розумію...Але ж ви бачите, що мій чоловік категорично проти неї, а я не можу йти йому наперекір.
-Але ж ви мати...
-Так, мати...Але не засуджуйте мене, будь ласка, ви не знаєте нічого про мене і моє життя.
-Дійсно, я не маю права вас засуджувати,- погодився Бондарь.- То що ви хочете мені сказати?
-Перекажіть Русі, що я її дуже люблю і при першій же нагоді спробую їй допомогти.
-Добре, перекажу. Але боюся,що пізніше ваша допомога їй буде вже не потрібна. Прощавайте!