9 частина

                                                       9  частина
Галина Петрівна взяла тремтячими руками конверт і поглянула на зворотню адресу - Київ. Звичайно, цей лист із Києва, адже Богдан останнім часом жив саме там...
-Я можу Вам чимось допомогти?-  поцікавилась листоноша.
-Ні, Оксанко, дякую...
   Жінка зайшла в квартиру, присіла на дивані в вітальні і відкрила конверта. В конверті був лист, написаний красивим жіночим почерком.
    "Привіт, Дане! Вибач, що тревожу тебе, але твої дзвінки враз припинилися, і ти не їдеш до Києва. Я телефонувала тобі багато разів і на мобільний, і на домашній телефон, але ніхто не бере слухавку і не відповідає. Що сталося? Чи ти не захворів часом? Чи може за своїми журналістськими клопотами забув мій телефон чи мою адресу? А можливо і взагалі забув про моє існування? 
   Мені треба тобі багато чого розповісти тобі. Тоді, під час останньої нашої зустрічі, ти так поспішав, що я не наважилася тобі сказати відразу, а потім чекала, що ти приїдеш і ми поговоримо. Але ти зник, на дзвінки не відповідаєш і не з'являєшся, тож я вирішила написати тобі цього листа.
   Справа в тому, Дане, що ти приїдеш і не впізнаєш мене. Я чекаю дитину. Твою дитину. Ти сам прекрасно знаєш, що вона твоя. Навіть якщо ти відмовищся від нас і не захочеш приймати нас в своє життя, я все одно буду любити нашу дитину, нашого Данка чи Данку.
   На жаль у мене зараз є проблеми - я посварилася з батьками і пішла з дому. Батьки хотіли, щоб я зробила аборт і закінчила навчання, отримавши диплом. Тим більше, що тебе, батька дитини, поруч немає. Але аборта я не зробила - лікар категорично мені заборонив його робити.
   Я залишилася зараз без підтримки рідних - батьки зі мною не спілкуються, а брат служить у війську, тебе теж немає поряд. Я зараз тимчасово живу у дівчини мого брата, але жити у неї весь час не зможу.
  Я нічого не вимагаю від тебе, але хочу щоб ти знав про дитину. Подзвони мені або напиши в вайбер. В вайбері у мене зараз інший номер, пишу тобі його тут. І дуже чекаю на твою відповідь.
   Можливо в тебе у Дніпрі є інша сім'я, і я з дитиною не потрібні тобі? Прошу напиши мені правду.
   Як здоров'я твоєї мами? Я хвилююся за неї. Передавай їй мої вітання.
   З нетерпінням чекаю дзвінка. Цілую. Твоя Руся."

  Галина Петрівна разів десять перечитала цього листа і майже сто разів слова "Як здоров'я твоєї мами?" Ці слова розтривожили її душу. Їй захотілося негайно поїхати в Київ, знайти цю дівчину, обійняти, прийняти за рідну дитину і розповісти  правду. В неї тепер буде донечка, яка стане для неї опорою в невтішному горі...Але...
    Вбита горем мати не знала що їй робити і як правильно вчинити. Зателефонувати цій дівчині чи написати в Вайбер, що Богдана немає? Написати і, можливо вбити цією звісткою ще ненароджене дитя, єдину кровинку її сина?
   Ні, цього вона зробити не зможе...Не зможе...Галина Петрівна вже любила цю дівчину, таку молоду і таку  нещасну,бо вона ніколи більше не побачить свого коханого...
   Більше тижня лист лежав на столі. Галина Петрівна раз у раз бралася за телефон, хотіла подзвонити Русі, але не знала що сказати. Не знала і не могла ні сказати, ні написати жодного слова.
   А потім, одного дня, взяла свій телефон і написала їй в Вайбер від імені сина. 
   Вирішила, що нехай дівчина дізнається пізніше про страшну біду, яка трапилася з її коханим, потім...
    "Привіт, моя кохана! Вибач, що не телефонував тобі і не відповідав на дзвінки. Я не хочу, щоб ти хвилювалася, але мушу тобі сказати, що я потрапив в автомобільну аварію і довго лежав у лікарні у вкрай важкому стані. Я просто не міг тобі подзвонити, ще й телефон мій залишився в понівеченому автомобілі, тому я зараз пишу з маминого телефона.
   Я дуже щасливий, що стану батьком. Я люблю тебе і люблю нашу дитину, і ні в якому випадку не відрікаюся від вас. Але зараз, на жаль, я не можу поки що приїхати до вас, у мене проблеми зі здоров'ям після аварії, і мене відправляють в Германію на реабілітацію. До того ж через травму горла я зараз не можу говорити.
   Я дуже кохаю тебе. Я розумію, що тобі зараз дуже важко, але прошу тебе потерпіти ще трішки. Я обов'язково приїду і заберу тебе в Дніпро, але трішки пізніше, коли повернуся з лікування. Моя мама знає про тебе, вона буде постійно з тобою на зв'язку і буде тобі допомагати фінансово і підтримувати морально. Тепер вона буде для тебе моїм голосом. Не соромся, матуся тобі допоможе і про  все подбає.
   Бережи себе і нашу дитину, не хвилюйся. Все буде добре. Я люблю тебе. Сьогодні ввечері я вже буду за кордоном, далі спілкуватися з тобою буде моя мама. Цілую. Обіймаю. Твій Ден."

  Жінка довго сиділа, дивлячись на екран телефону, перечитувала це повідомлення і гадала чи правильно вона робить? Навіщо так? Потрібно, мабуть, написати Русі правду...Хоча...Хоча ні...Якщо ця дівчина кохає її сина, то нехай ще хоч трішки втішиться щастям і виносить здорову дитинку.
   Вона таки відправила повідомлення і з нетерпінням чекала на відповідь від Русі. Відповідь незабаром надійшла.
   "Дане, коханий, я не відречуся від тебе ніколи, зрозумій це. Ти боїшся, що через те, що тебе скалічили, я покину тебе. Але це не так. Я тебе кохаю і хочу бути з тобою...Лікуйся, а за нас не хвилюйся, я сильна, з усім  впораюся сама, знаючи, що ти мене кохаєш."
   З появою Русі життя Галини Петрівни змінилося. Вона почала повертатися до нормального життя, кожного дня телефонувала цій дівчинці, підтримувала її, давала поради, надсилала на банківську картку кошти, щоб Руся могла купити все, що їй було потрібно.
  Галина Петрівна придбала ще один телефон і з нього писала повідомлення Русі в вайбер від імені Богдана.
    Було вирішено, що як тільки Руся народить дитину, Галина Петрівна забере їх до себе, і вони будуть жити у Дніпрі. Жінка з задоволенням забрала б дівчину і зараз до себе, але боялася, що стрес зашкодить дитинці.
   Якщо рідні батьки не хочуть спілкуватися з донькою і фактично відмовилися від неї, Галина Петрівна стане їй матір'ю і буде любити її як свою рідну дитину.
   Жінка з нетерпінням чекала того дня, коли з'явиться на світ її онуча. А коли Руся зателефонувала і повідомила, що була на УЗД і що у неї будуть двійнята - хлопчик і дівчинка, її щастю не було меж.
   Кімнату Богдана Галина Петрівна перетворила на дитячу, купила ліжечка, колиски, дитячий візочок для двійнят, дитячі речі, пелюшки та іграшки. І з нетерпінням чекала того дня і дзвінка від Русланочки. Русланочка...Саме так вона називала цю симпатичну тендітну дівчину, яка сама цього не знаючи, повернула її до життя.
   І ось,нарешті, рано-вранці липневого погожого дня в її помешканні пролунав довгожданний дзвінок.
-Галино Петрівно, доброго ранку. Я в пологовому будинку, все добре. Вночі я народила хлопчика і дівчинку!
-Русланочка, донечко моя!  Слава Богу! Як дітки?
-З ними все гаразд, але вранці приходив лікар і говорив зі мною. Так як я не працюю і в мене немає чоловіка, він наполягає, щоб я відмовилася від однієї дитини і віддала її на усиновлення хорошим заможнім людям. Мотивує це тим, що в мене немає коштів, щоб ростити двох дітей...Але я не можу їм віддати свою дитину! Що мені робити?
-Що?!!- Галина Петрівна була в шоці від почутого.- Вони не мають права забирати у тебе дитину! Я сьогодні ж приїду до Києва і все владнаю! Я не дозволю чужим людям забрати моє онуча! Чекай мене, дочко, я скоро буду!